Євгеній Онегін

спогадів зійшлось!

      XXXVII

      Ось гай розрісся кучерявий, Петровський замок свій фронтон Над ним підносить, гідний слави. Даремно ждав Наполеон, Сп'янілий від бряжчання криці, Коліноклонної столиці З ключами древнього Кремля; Ні, не пішла Москва моя З похиленою головою. Не свято, не гостинний дар — Вона готовила пожар Нетерпеливому герою. Відсіль, забувши лік годин, Дивився на пожежу він.

      XXXVIII

      Прощай, старої свідку слави, Петровський замку. Ну! Не стій. Вперед! Уже стовпи застави Біліють; от і по Тверській Провінціальний повіз мчиться. Мелькають скрізь баби, крамниці, Будки, хлоп'ята, ліхтарі, Двірці, сади, монастирі, Бухарці, візники, городи, Купці, халупи, мужики, Бульвари, башти, козаки, Аптеки, магазини моди, Леви камінні при домах І зграї галок на хрестах.

      XXXIX. ХL

      Отож добрались до притулку, Проїхавши чималий світ; Близ Харитонія в завулку Звернули сани до воріт Старого дому. Без пишноти Живе тут хора на сухоти Московська тітка. До дверей Біжить, стрічаючи гостей, Старий слуга старої пані, В подертім каптані калмик. Лунає привітальний крик Княжни на ветхому дивані. З плачем старенькі обнялись, І речі бистрі полились.

      ХLI

      «Княжно, mon ange!» — «Pachette!»* — «Аліно!» «Ну, хто б подумав?» — «Як давно!» «Надовго? Серденько! Кузино! Сідай — та дивно ж як воно! Їй-богу, сцена із романа...» «А це дочка моя, Татьяна». «Ах, і не віриться мені — Немов я все це бачу в сні... А пам'ятаєш Грандісона?» «Як, Грандісон?.. а, Грандісон! Та де ж він? Все неначе сон!» «В Москві, неподаль Симеона; Кутю таки у мене їв; Недавно сина він женив.

      Мій ангеле! (франц.).— Ред. Пашето! (франц.).— Ред.

      ХLII

      А той... та все пізніш розкажем... Гаразд? Усій її рідні Ми Таню завтра ж і покажем, Шкода, несила вже мені,— Ох, волочу насилу ноги! Та ви замучені з дороги, Ходімо разом одпочить, Зморилась... в грудях так болить... Нелегко нині вже й радіти, Отак, голубонько моя... Вже ні на що не здатна я... Старому гидко в світі жити...» І тут, з утомою в очах, Закашлялась вона в сльозах.

      XLIII

      Татьяні серце зворушила Ласкавість хорої; та їй Нова домівка все ж немила, Самотній мрійниці сільській. Під шовком ніжної запони Вона в солодкім сні не тоне, І рано-вранці передзвін, Предтеча трудових годин, Її з постелі підіймає. Сідає Таня край вікна. Поволі дніє; та вона Ланів дідизних не вбачає; Сіріють тільки крізь туман Конюшня, кухня та паркан.

      ХLIV

      І от від ранку аж до ночі Татьяну возять там і там, Щоб лінощі її дівочі Явить бабусям та дідам. Куди лиш повіз їх