прибуде — Ласкаві зустрічі усюди, Хліб-сіль, розмова гомінка. «Велика Таня вже яка! Чи я ж давно тебе хрестила? — А я за уші наскубла! — А я медяника дала! — А я так на руках носила!» І хором сиві гомонять: «Ох, як же то роки летять!»
ХLV
Та в них не видно переміни; Усе в них на старий взірець: У тітоньки княжни Поліни Той самий тюлевий чепець; Все білиться Лукер'я Львівна, І бреше все Любов Петрівна, Іван Петрович все дурний, Семен Петрович все скупий, В Авдотьї Карпівни від шлюбу Той самий друг, мосьс Фінмуш, Той самий шпіц, той самий муж; А він все член ретельний клубу, Глухий і смирний жінчин гість, За двох так само п'є та їсть.
ХLVI
Їх дочки Таню обнімають. Розквітлі грації Москви Спочатку мовчки оглядають Татьяну з ніг до голови; Вона здається їм чудною, Худою надто та блідою, Провінціального взірця, А втім, гарненькою з лиця; Тоді, скорившися природі, До себе приязно ведуть, Цілують, серденьком зовуть, І роблять зачіску по моді, І ніжно повіряють їй Дівочих таємниці мрій,
XLVII
Секрети юного кохання, Надії, пустощі дрібні. Скрашає їхнє лепетання Легенька домішка брехні. Тоді, в одплату за довіру, І Таню просять душу щиру Одкрити без вагання їм. А Таня, наче в сні чуднім, Думками десь далеко лине, Не розуміє їхніх слів, І тайну власних почуттів, Страждань і щастя скарб єдиний У серці криючи своїм, Його не ділить ані з ким.
ХLVІІІ
Татьяна слухає в вітальні Гостей розмови голосні, Та все слова такі загальні, Такі утерті та нудні; Нема ні серця, ні уяви, Усе байдуже, нецікаве, І навіть наклепи у них Чуттів позбавлені живих. Шкода вже й розуму шукати, Не те що там великих дум; Не посміхнеться томний ум, Не вгріє серця й жарт крилатий. Бо й дурощів смішних нема В цім панстві, де нудьга сама!
ХLIХ
Архівні юнаки юрбою На Таню споважна зорять І неприхильно між собою Про неї стиха гомонять; Один якийсь блазнюк печальний В ній бачить образ ідеальний І потай в метушні людській Елегію складає їй. Якось у тітоньки нудної До неї Вяземський підсів І зацікавити зумів. Про ймення панночки нової, Свій поправляючи парик, Тоді питається старик.
L
А там, де Мельпомена виє Протяжним голосом своїм, Де плащ мішурний багрянів Перед збіговищем людським, Де тихо Талія дрімає І на плескання не зважає, Де Терпсіхорі лиш одній Глядач дивує молодий (Про це ви спомин бережете, Як я, панове, бережу),— На дівчину, усім чужу, Не поверталися лорнети Ревнивих паній і знавців Із лож блискучих та з рядів.
LI
Її привозять і в зібрання. Задуха, гомін, шум і сміх, Музики грім, свічок блищання, Мелькання, вихор пар легких,
