. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
III
І я, закон єдиний мавши, Примхливу волю почуттів, З юрбою мислі поділявши, Я музу пустотливу ввів На бенкет, в шум сперечок вічних, Грозу дозорів опівнічних; І їм веселої пори Вона несла свої дари І, як вакханочка, сміялась, Гучний вела при чаші спів, І молодь одлетілих днів До неї палко залицялась, А я пишався, що знайшов Такої подруги любов.
IV
Та присудила доля мстива Мені вигнання — муза вслід. Не раз, було, ласкава діва, Німотний ділячи похід, Мене таємно чарувала! Не раз вона зо мною мчала Вночі, в кавказькій стороні, Немов Ленора, на коні! Не раз на берегах Тавріди Вона мене у тьмі нічній Водила слухать шум морський, Немовчний шепіт Нереїди, Глибокий, вічний шум валів, Прославний гімн отцю світів.
V
І, занедбавши гомін дальній Столичних бенкетів і втіх, В глухій Молдавії печальній По вбогих шатрах кочових Вона зо мною гостювала, І серед диких дика стала, Забула мову там богів, На степовий змінивши спів, На дивний звук чужого слова... Та все змінилося по тім, І от вона в саду моїм — Журлива панна повітова, З сумною думою в очах, З французьким томиком в руках.
VI
Тепер веду я музу вперше На світський раут гомінкий44; В ревнивім остраху завмерши, Дивлюсь на чар її сільський. Крізь ряд тісний аристократів, Військових франтів, дипломатів І гордих дам пливе вона; От сіла й стежить, мовчазна, За блискотливою юрбою, Мельканням суконь і речей, Ходою вільною гостей Перед хазяйкою стрункою, Живими рамами мужчин Круг дам, немов округ картин.
VII
Їй до вподоби лад бадьорий Олігархічних вільних слів, І холод гордощів суворий, І суміш років та чинів. Та хто ж ото в юрбі шумливій Стоїть, туманний, мовчазливий? Для всіх здається він чужим. Мигтять обличчя перед ним, Як надокучні сни щоденні. Чи сплін, чи самолюбства біль На цім обличчі? Як, відкіль? Хто він такий? Невже Євгеній? Невже це він?.. Так, справді він. — Давно прибув з чужих країн?
VIII
Той самий він, чи вгамувався? Чи грає й досі дивака? Яких іще там рис набрався? Чи переміна з ним яка? Чим нині з'явиться? Мельмотом, Космополітом, патріотом, Гарольдом, квакером, чи знов Ще іншу маску він знайшов, Чи буде так собі людина, Як от, приміром, ви та я? Принаймні думка ось моя: Набридла мода старовинна І всі ті вибрики смішні... — Знайомі ви? — І так, і ні.
IX
— Чому ж бо так ви неласкаво Про нього мислите, скажіть? Чи не тому, що без угаву Ми звикли все і всіх судить, Що
