XVI
Люблю я дуже це от слово, Та сил нема його віддать; У нас воно лунає ново, І хто зна, чи йому лунать. Воно б годилось в епіграму...) Та далі річ про нашу даму. В красі байдужній край стола Вона розмову почала Із Ніночкою Веронською, Із Клеопатрою Неви. Напевне, згодилися б ви, Що Ніна зимною красою Її затьмарить не могла, Хоч і затьмарлива була.
XVII
«Невже ж то,— думає Євгеній: — Невже вона? Та справді... Ні... Як! Зро?сла в тиші староденній...» І свій лорнет у метушні Він обертає знову й знову На ту, чию ходу і мову, Чиє лице немовби знав» «Ти б, князю, часом не сказав, Хто то в береті малиновім З послом іспанським там сидить?» Князь усміхнувся мимохіть; «Ага! Зустрітися б давно вам! Стривай, вас познайомлю я». «Та хто ж вона?» — «Жона моя».
XVIII
«То ти жонатий? Річ неждана! Давно?» — «Та близько двох років». «Хто жінка?» — «Ларіна». «Татьяна?» «Знайома?» — «Я в сусідстві жив». «О, то ходімо ж!» — Князь підходить І до дружини він підводить Під руку родича свого. Княгиня, вбачивши його, Відчула дивне хвилювання, Повита трепетом палким, Та жодним поглядом своїм Не виявила почування: Зберігся в неї рівний тон, Смаку хорошого закон.
XIX
Їй-богу, так! І не здригнулась, Не стала рада, ні сумна... Брова — і то не ворухнулась, Не стисла навіть уст вона. Було її обличчя знане, Але від давньої Татьяни Не залишилось і слідів. Зайти в розмову він хотів І — і не міг. Вона спитала, Чи він давно прибув, чи ні, Чи був у рідній стороні; Тоді поглянула, недбала, На мужа — і майнула вмить... Немов прикутий він стоїть.
XX
Невже та сама це Татьяна, Кому в недавні дні оті, В початку нашого романа, В глухій, далекій самоті, Обравши путь добролюбиву, Читав він проповідь зичливу, Та, від якої він листа І досі інколи чита, Де все одверте, все на волі, Та дівчинка... Чи це вві сні?.. Та дівчинка, кого в ті дні Зневажив він в смиренній долі,— Невже вона була це з ним, Спокоєм дивна чарівним?
XXI
Він їде з рауту тісного, У думи вдавшися чудні. То сум, то мрії серце в нього Тривожать у спізнілім сні. Прокинувся; слуга приносить Листа: князь N. уклінно просить Його на вечір. «Боже мій! До неї! — Буду!» — і мерщій Він пише відповідь квапливу. Що з ним? Немов мана якась! Що за тривога полилась У душу зимну та ліниву? Досада? Гордощі? Чи знов Турбота юності — любов?
XXII
Онєгін лічить знов години І вечора тривожно жде. Та от десяту б'є; він лине, Летить по сходах, а не йде, І тихо до княгині входить; Татьяну він саму знаходить, І мовчки декілька хвилин Вони сидять. Німує він, Собі дивуючись. Похмурий, Ніяковий, найти слова Він не уміє. Голова Думок ховає натиск бурний. Уперто він зорить: вона Сидить спокійна і ясна.
