Проглядання малюнків, чим, власне, й зажив слави Ажбе та його школа, почалося з того, що він опустив сантиметрів на сорок планку мольберта, до рівня очей,— на зріст він був як десятирічний хлопчик. Учні обступили Ажбе, уважно спостерігаючи за тим, як від одного- двох штрихів у малюнка, що завис у повітрі, переміщувався центр ваги і він оживав.
— Ось так,— промовив Ажбе і підійшов до сусіднього мольберта.
Цей учень уже тиждень возився над шкіцом завбільшки з долоню. Ажбе повільно перекреслив його вуглиною навскоси, від лівого плеча до правої ноги, й мовив:
— Ні кісток, ні м’язів, ніякої тобі анатомії. Ось так.
Тоді він обвів жирним контуром оту ретельно затушовану фотографію, і перед глядачами постав натурник на помості.
Ажбе був справжній хірург. Оперуючи роботи своїх учнів, він оперував і їх самих. Дехто відразу конав під його ножем і залишав" школу; обдаровані ж брали в нього все, що тільки можна було взяти в учителя.
Наступний — чорнявий юнак з товстим носом і запа- лими, жовтими, як слива, щоками, так поринув у свою роботу, що схаменувся аж тоді, коли Ажбе поплескав його по плечу. Він малював не чоловічу натуру, а частину жіночого тіла — від пупка до колін, і то втричі більшу за природну величину. Ажбе, який у своєму хутряному пальті видавався майже квадратним- і навіть у високій хутряній шапці сягав лише по груди своїм учням, бухикнув глухим п’яним сміхом і зичливо сказав:
— Добре, ось так. Але сходіть до психіатра, а краще до якої-небудь дівки. Ось так.
У Мюнхені Ажбе назирали не інакше, як професор Осьтак. З його школи вийшли відомі художники. Проте ніхто й ніколи не бачив жодної картини, яку б намалював він сам. І ніхто не знав, чи він взагалі колн-небудь малював. Невідоме було і його минуле. За кілька років холодної грудневої ночі, повертаючись напідпитку додому, він упав у сніг і заснув. Знайшли його тільки вранці, вже задубілого. Походження Ажбе залишилося загадкою. За труною його йшли мюнхенські художники.
Міхаелеві довелося відмовитись від обіду, бо його заощадження, що ними він збирався оплатити свою науку, за три тижні майже розтанули. О шостій він за п’ятнадцять пфенігів з’їв в одному вегетаріанському ресторанчику свою улюблену страву — рисовий пудинг з абрикосовим компотом, але, повернувшись додому, дізнався, що почав свій обід з третього. Анрі переможно розмахував двома двадцятимарковими банкнотами — гонораром за малюнок. Через десять хвилин вони вже сиділи. в «Одеоні» — найфешенебельнішому і найдорожчому ресторані Мюнхена.
Вони почали з устриць, тоді перейшли до черепахового супу й форелі; розімлілі, неквапом добралися до смаженої зайчатини з брусницями і, впоравшись з омлетом суфле, сиром та овочами, дійшли, нарешті, до чорної кави, коньяку «Хеннесі» та імпортної сигари. Крім того, випили ще пляшку благородного вітчизняного вина, виготовленого на Майні, врожаю 1895 року, рівне якому в першій половині двадцятого століття одержували тільки в 1911, 1917 та 1921 роках.
— Перед таким вином можна навколішки впасти,— заявив Міхаель уже після першого ковтка.
В досить піднесеному настрої вони повернулися додому — до кав’ярні «Стефані». Міхаель сказав:
