Анрі, не відриваючись від роботи, сказав:
— Був в однієї шльондри! Дві з половиною марки! Зате робить геть усе.— Він безнастанно переступав з ноги на ногу і, ледь присідаючи, стуляв коліна.
Міхаель не витримав:
— Та вийди вже куди тобі треба!
— Можу й тобі дати її адресу. Ото бодня!
Зробивши ще якийсь штрих, він востаннє глянув на
малюнок, жбурнув олівця й стрімголов вибіг з кімнати.
Що це означає — «робить геть усе»? Міхаель хотів би дізнатися, що взагалі можна робити. Але допитуватися в Анрі і тим виказувати своє неуцтво не дозволяла чоловіча гордість. Уночі йому снилася Софі, гола на
тура в натуральну величину, що лежала на стіні. Нарешті вона ворухнулася й зійшла зі стіни. Приверзлися й дві з половиною марки: він стискав їх у кулані. То був моторошний сон, після нього Міхаель прокинувся вкрай змучений.
Коли годині о десятій, ранку він прийшов до школи живопису, Софі ще не було. Міхаель поставив свій мольберт поруч з її й почав малювати голу модель, що застигла на підвищенні,— молодий м’язистий юнак з байдужим виразом на обличчі й товстими губами.
Шкала живопису містилася на Георгенштрасе в дерев’яному будиночку, оточеному садком. Унизу була студія, а з неї круті, мов на куряче сідало, сходи, вели до дерев’яної галереї, де були двері до невеличкої комірчини, в якій мешкав власник школи — пан Ажбе. Він лежав одягнений у постелі й спав непробудним п’яним сном. Поряд стояла пляшка з-під коньяку.
Школа Ажбе мала велику славу, а його вважали за геніального вчителя. Найобдарованіша молодь залишала Академію мистецтв, аби тільки повчитися в нього. Молоді художники стікалися до Ажбе з усіх кінців Європи. Він не питав, чи спроможні вони платити за навчання, й ніколи не знав, хто з них уже заплатив, а хто — ні. Поки в шухлядці його нічного столика ставало грошей на коньяк і натурників, все було гаразд. Не один дожидався, поки в майстерні звільниться бодай квадратний метр площі,— школа Ажбе завжди була переповнена.
«Хто перший прийшов, той і малює перший»,— такий був його незмінний жарт, який надзвичайно подобався і йому самому, і його неплатоспроможним учням.
Софі навшпиньки поминула натоплену грубу й підійшла до свого мольберта. Було тепло й тихо. Всі працювали. Усвідомлення того, що тепер він належить до кола художників, а зараз навіть може нишком перезир- нутись з усміхненою до нього Софі, неймовірно тішило Міхаеля. Життя грало всіма веселковими барвами.
Робочу тишу порушило рипіння дощок — угорі на дерев’яній галереї стояв Ажбе у чорному, підшитому хутром пальті з хутряним коміром; чорна хутряна шапка вершків з п’ять заввишки була насунута на самі очі. Підібравши спереду пальто, що сягало аж до кісточок, і тримаючись за поручні, він повільно, східець по східцю, спускався вниз. Так само неквапом наблизився до одного з учнів, волочачи криві ніжки, мов дитина, що вчиться кататись на роликових ковзанах.
