місяць Карло їв поїдом одного бідного шевця й мало не довів його до божевілля, поки тому нарешті-таки пощастило пошити пару сандалів такої ж форми, як у ландскнехтів.
Людська ступня спереду, до пальців, ширшає; черевики ж, якими людина з прадавніх часів нівечить собі ногу, звужуються. Це ж божевілля! Разом з черевиками Маріньяно, казав Гольцер, мистецтво проникне в саму гущу життя. Це стане величезною подією! Швець, який подарує людству черевики Маріньяно, вкаже йому нові шляхи. Він навіки вряіує його від мозолів!
Але вкрай замучений швець зажадав за роботу гроші.
Черевики Маріньяно від великого пальця до мізинця були мов обрубані й мали шістнадцять сантиметрів завширшки. Карло ледь пересувався в них — треба було заново вчитися ходити. Він переносив вагу тіла то на одну, то на другу ногу і, неначе гусак, викидав наперед широченну ступню, описуючи нею дугу.
Побачивши перед кав’ярнею «Стефані» Гуго Люка й поспішаючи до нього через вулицю, Гольцер мало не попав під колеса. Люк, притиснувши лікті до боків, подав Карло самі кінчики пальців і мовив:
— Загалом, розміри нашого легеневого літака необмежені. Теоретично ми можемо побудувати машину на тисячу, п’ять тисяч, теоретично — навіть на десять тисяч пасажирів. І ми ТІ побудуємо! Треба тільки відповідно збільшити кількість дихальних клапанів і мати відповідно більші легені.
Карло кивнув головою, скоса позираючи на свої нові •черевики — цікаво, як йому в них, коли він стріть? У Гольцера було мавпяче обличчя з великою нижньою щелепою й кривувато приліпленим маленьким носиком, закарлюченим, як кома.
Люк вів далі:
— Я казав, що прусські війська незабаром вступлять в Індію. Моє передбачення було хибне лише в одному: наші війська в Індію не вступлять, а влетять. Що ви на це скажете?
Карло ошкірив величезні мавпячі зуби й, щиро захоплений, потиснув Люкові руку. Ніщо не могло вивести його з рівноваги, він сховався в собі, в своєму світі, як спійманий хижак, котрий уникає погляду людини. Описуючи ногами за кожним кроком дугу, він почвалав услід за Люком до кав’ярні. Коли він проходив повз Мі- хаеля й Софі, тих так спантеличили черевики Марінья- но, що вони спершу навіть не могли засміятися.
Знайома Софі, художниця Анна Гааг, підійшла до їхнього столика з двома квитками в руці й запитала, чи не бажають вони піти на концерт. Диригує Р. Анна вже давно й безнадійно була закохана в цього диригента, щоразу посилала йому квіти, написала гору листів, але не отримала жодної відповіді. На кожний його концерт вона закупляла десятки квитків і роздавала їх відвідувачам «Стефані».
Р. був відомий диригент, і Міхаель та Софі погодились. Зал був переповнений. Міхаель сидів між дівчатами. Досі йому доводилось чути лише військові марші у виконанні оркестру на конях вюрцбурзького артилерійського полку, але тепер у напруженій тиші залу пролунали звуки Дев’ятої симфонії Бетховена.
Спочатку Міхаеля пройняло морозом, потім його кинуло в жар, і йому здалося, ніби він уже зовсім не той, що був раніше. Щось зашкарубле в ньому щезло, натомість якесь нове, тепле почуття затопило його серце, розчинило двері до якогось незбагненного дива, що його годі з чимось і порівняти. До очей підступили сльози.
Анна Гааг малювала в альбомі для шкіців диригента, на кожному аркуші гарячково фіксувала все нові пози й жести по-
