— Атож,— не довго думаючи, притакнув росіянин.— Та й потім, якщо хочете, я можу.з’їздити з цими грішми до Монте- Карло й завдяки моїй системі вмить збільшити їх разів у сто.
Поки він демонстрував св.ою систему на іграшковій рулетці, перетворюючи уявні вісімсот марок в уявне багатство, доктор Кройц непорушно застиг біля вікна у невеличкій кімнатці, вдивляючись у тиху нічну вулицю, й думав про ще ненароджену дитину. Його рука несамохіть потяглася до кишені. Він набрав скляною трубочкою з коробочки кокаїну, затиснув одну ніздрю, а другою втягнув білого порошку. Коли за кілька секунд увійшла з підносом дружина, очі його вже блищали. А вона все ще сяяла радістю — чоловік їй пообіцяв, що в них буде здорова дитина. Вони вийшли до гостей.
Дружина доктора Кройца виросла в провінційному австрійському містечку під суворим наглядом шановних батьків. Тепер вона, зацікавлено всміхаючись, дослухалася до бунтарських розмов чоловікових друзів — збити її з глузду вони не могли.
Міхаель і Софі з’явилися в Кройца лише після крадіжки. Доктор повівся з молодою парою надзвичайно
делікатно і обережно, ніби обоє вони були цяцьками з тонісінького крихкого скла. Та все ж він не міг приховати своєї втіхи з приводу того, що Софі вже не дівчина. Радість так і світилася в його очах.
З’явилися й Фріц з анархістом. Від росіянина щойно надійшла телеграма з Монте-Карло: «Повертаюся сьогодні ввечері. Клич смерті». Кожний дивувався, що б воно могло означати—«клич смерті»? Всім це здавалося лихим знаком.
А в суміжній кімнаті Кройцова дружина розповідала Софі, як вона вмовила свого чоловіка не брати участі у крадіжці.
— Щоб його не дратувати, я не казала, що вважаю це небезпечним; я тільки заявила те, що й думала: «Ти надто благородний для такого». Хіба не так, Софі?
Злом на квартирі м’ясника Рюкена пройшов за розробленим планом. Того недільного ранку росіянин стояв на чатах; поки він походжав безлюдною вулицею перед будинком та ще й з таким підкреслено байдужим виглядом, що міг викликати підозру в найтупішого поліцейського, анархіст із Фріцом одімкнули відмичкою двері й письмовий стіл. В шухляді виявилося всього сім марок. Такою сумою підвалин держави, звісно, не розхитаєш, сказав анархіст, і, вихопивши з рук Фріца гроші, жбур* нув їх назад в шухляду. На другий день дружина доктора Кройца, вражена системою росіянина, дала йому грошей поїхати до Монте-Карло.
Повернувся він близько півночі. Якийсь службовець казино вже на станції вручив йому квитка третього класу' на поїзд Монте-Карло — Мюнхен і посадовив його у вагон; вигляд у бідолахи був, як у втопленика,— дитяче личко наче ще поменшало і взялося брудною пазеленню. Такої спасенної душі, як Артур, що годує голодних навіть тоді, коли ті без шеляга за душею, у ва- гоні-ресторані не знайшлося.
Росіянин відразу ж потягнув доктора до маленької кімнатки, кілька хвилин замислено міряв її кроками, а потім несподівано скинув голову:
— Так, інакше цього не поясниш — то був клич смерті. Тому я і програв. Я мусив був програти, це зрозуміло. Сам не знаю як, але я чомусь опинився на мон- те-карлському кладовищі для самогубців, поринутий у роздуми про дитинство.— Він ще раз скинув голову й рішучим помахом руки остаточно відмів усі свої сумніви.— Так, клич смерті! На зворотному шляху я, звичайно, вдався до самоаналізу.
