Вітер кілька разів відкидав невеликого човника знову до берега, а тоді зненацька погнав його на середину розбурханого озера. Жодної краплини не падало більше з неба, що тіпалося, мов у лихоманці. Човник танцював на хвилях, а могутні пориви сухого вітру крутили ним, кидали, мов тріску, з боку на бік, з гребеня в прірву, все знов і знов.
Охоплений бажанням подолати два кіломЬтри збуреної стихії і живим або мертвим дістатися до протилежного берега — це була винагорода за його ризик,— доктор не знав уже, де один берег, а де другий. Будь-який
ЗО
з них тепер означав для нього життя. Він не кине весел, хай навіть не витримає серце. Хай навіть не витримає серце!
Суцільна стіна туману, де-не-де розірвана вітром, пошматована на клапті й знову збита докупи, проковтнула й човна, що то рвуяко злітав, то знову провалювався в безодню, й мокрого від поту чоловіка в ньому. Він бачив лише два п’ястуки, які стискали весла, не усвідомлюючи навіть, що ті п’ястуки його. Сама відокремлена воля веслувала його руками.
Через годину, що здалася вічністю, човна прибило нарешті до берега й викинуло прямо на вербу, від чого він розлетівся на друзки. Доктор довів, що безвільна людина, зазнавши спокуси, яку здорова долає жартома, здатна на зусилля волі, непосильне будь-якій здоровій людині.
Якийсь селянин підібрав доктора й відніс до заїзду. Він проспав двадцять годин. Прокинувся він від нестерпного голоду.
Через місяць доктор був уже вдома — засмаглий, зміцнілий, цілком здоровий чоловік.
Кройци відразу здали мебльовану квартиру й виїхали до Швейцарії. А за рік вони повернулися до Мюнхена із здоровим хлопчиком.
У Спели помер чоловік. Щоб у кімнаті трохи посвітлішало, Альбрехт надумав вимити гарячою водою з милом закіптюжений скляний дах над світловою шахтою, але провалився і пролетів усі шість поверхів. Сьогодні вранці відбувся похорон за участю більшості відвідувачів кав’ярні «Стефані».
Спела вдягла зворушливу жалобу — чорний серпанок, оздоблений чималими мушками з вати, звисав нижче грудей і мав кумедний вигляд. Вона самотньо сиділа в кав’ярні на м’якій канапі під вікном, там, де завжди сиділа з ним, і час від часу повертала крейдяне від пудри личко до дверей, з німим запитанням в очах, ніби очікуючи, що він ось-ось увійде. Вона плакала.
Фріц підсів до неї. Він вициганив в якогось вииара шість пляшок коньяку і на вечір запросив усіх учасників похорону до себе в студію. На його батьківщині було заведено влаштовувати після похорону поминки. Фріц
зі
плекав надію обернути ці поминки на оргію, але з Делі* катності Спелі про це не сказав. Він чемно потяг її за руку з кав’ярні.
Коли вони прийшли, ДВІ пляшки були вже порожні. Гості привітали Спелу трохи збентежено, ніби сором* лячись свого непо.хоронного настрою, і знову взялися ДО коньяку. Всі вони були молоді, зелені й скидалися на дітей, які втратили батька і ще не розуміють, що таке смерть. Смерть була десь далеко, і для них вона нічого не означала. Спела не дала їм жодного
