— Гарні! Дуже гарні! — Йому стало ніяково, і він опустив очі.
— Все це ще нічого не варте, я знаю. Перш ніж узятися за пензель, мені треба якомога більше малювати з натури, і то роками.— Донька вчителя гімназії з Ель- вангена, вона розмовляла з досить відчутною швабською вимовою.— Перед тим, як створити свого Давида й розмалювати Сікстинську каплицю, Мікеланджело, певно, зробив багато тисяч шкіців. Як ви гадаєте?
На цю тему Міхаель ще не міг говорити. Та й що воно таке, ота Сікстинська каплиця? Вони самі в студії, і якщо він не скаже їй усього тепер, то, можливо, вже не випаде такої нагоди. Треба їй сказати, негайно ж! І він мовив:
— Щодо Сікстинської каплиці, то ви маєте цілковиту слушність.
Софі несамохіть підвела голову., і її погляд зустрівся з його поглядом, який виказав усе. Зашарівшись, дівчина опустила вії й схопилася за чашку. Міхаель помітив, що рука її тремтить, і чомусь відчув себе впевненіше. Поки вона доливала чаю, він дивився на її руки., а потім, глянувши на зображення натури в природну величину, сказав:
— Руки у вас теж напрочуд гарні.— Далі слова вже вихопились самі.— Я хотів вас щось запитати. Запитати, чи не станете ви моєю подругою?
17
Вона повернула до нього спаленіле обличчя, і він побачив, що в неї почервоніли навіть вуха. Його рука мимоволі обняла її, а вуста потяглися до її вуст.
2 Л. Франк
Це був дитячий поцілунок. Міхаель був такий самий недосвідчений, як і Софі.
Усміхаючись, вона дивилася на нього дуже хоробро, ніби цього вимагала її честь, і дозволила поцілувати себе ще раз. Здавалося, що то двоє дітей їдять разом одне яблуко. Що має бути далі — ні він, ні вона не знали, їх іще відділяли гори й льодовики. Кров шугнула Мі- хаелеві в голову. Лякаючись наступного кроку, якого він не знав, хлопець заявив, що йому час додому.
Міхаель мав русяве волосся й статуру легкоатлета — плечистий, вузькі стегна, шкіра на довгобразому, надто худорлявому обличчі гладенька, як у немовляти, губи тонкі, а над великими очима — вольові нарости. «Достоту лоб мислителя»,— всміхалася його мати, проводячи по ньому пальцями. (Вона, як і батько, походила з нижньофранконських селян).
На вулиці щойно випав сніг. Міхаеля охопило відчуття безмежного щастя. Повільно падали лапаті білі сніжинки, безшелесно вторуючи його радості: «Так, так!», а припорошені дерева, що іскрилися в світлі дугових ліхтарів, здавалися облитими сліпучо-білим цвітом, як навесні.
Коли Міхаель прийшов додому, Анрі стояв нахилений над креслярським столом. Сьогодні він продав у журнал «Сімпліціссімус» свій перший малюнок — крива нічна вуличка в старій частині Мюнхена, а під ліхтарем самотня повія,— й, окрилений успіхом, уже заходився біля нової роботи.
На запитання, де він вештався, Міхаель відповів недбало, мов бувалий серцеїд:
— Та так, у студії в однієї приятельки... А ти?
