нього людина».
Велике чудо — неповторно прекрасна людина, яку він колись викликав своєю волею з небуття, і яка тепер жила й дихала поруч нього і належала йому,— породило найвище щастя, що тільки може випасти смертному.
«Доля кохати, яка судилася одному з-поміж тисячі, вже спостигла її. її спостигла незбагненна у своїй першооснові абсолютна необхідність, що не залежить від життєвих обставин, зовнішності, вдачі та окремих рис коханого — вона або є, або її нема; необхідність, важка, як свинець, і невагома, як випари, менша від атома й величезна, як всесвіт; необхідність, що підносить закоханого на вершину щастя або безжально кидає його в безодню таких страждань, що він починає заздрити пацюкові. Таке незбагненне таїнство звершилось і в ній».
Гак свого часу описав він кохання великої і простої пари в повісті «Карл і Анна». Тепер Міхаель і сам — завдяки Шарлотті, а вона завдяки йому,— переживав усе те, про що колись писав. Вони відчували це, коли навіть просто дивилися одне на одного чи проводжали поглядами якусь пташину, коли розмовляли про ніщо й про все на світі чи мовчки лежали поруч у шезлонгах на лузі за фермою, коли вдвох прогулювались дорогою до аптеки й купляли там нікому не потрібні дрібнички, аби тільки що-небудь купити вкупі, чи спускалися вздовж тихоплинного струмка до озера, а потім бралися назад крутою лісовою стежиною. Часом вона підіймалася перша, часом попереду йшов він, показуючи їй, як треба видиратися вгору, не стомлюючись,— неквапом, розмірено, трохи згинаючи в колінах ноги.
А коли вони повертались на ферму, всі одразу здогадувалися, що діється з Шарлоттою. Вона так і випромінювала щастя, а Міхаель прибирав бундючного вигляду й поводився так, неначе найбільше з усіх див — робити людину щасливою — для нього звичайнісінька річ.
Життєвою стихією Шарлотти була царина почуттів. Навіть свої короткі й дотепні репліки вона докидала, не задумуючись і дрібки секунди,— вони були просто народжені почуттям, а сповнені гумору думки про світ та життя завжди вміщалися в одному реченні, хоча їхнього змісту вистачило б якому-небудь студентові філософу на сотню сторінок докторської дисертації. Ошелешеному Міхаелеві нерідко доводилося спочатку трохи подумати, перш ніж її слова блискавкою вражали його.
Вона приголомшувала його щодень знов і знов. Він дивувався: скільки ж часу мине, поки ти її пізнаєш? Роки! Але й з роками, коли ти, нарешті, гадатимеш, що досконало вивчив її, вона раптом утне щось таке, почуттями народжене, про що ти досі й не здогадувався.
Якось увечері, вийшовши надвір, Міхаель почув вибух нестримного реготу. На кам’яній огорожі клумби сиділи пожильці. Виступивши трохи наперед, щоб усім було чути, Шарлотта розповідала прикрашену безліччю смішних подробиць і до останнього слова тут-таки вигадану історію про те, як її собака Жетта, наймерзенніша помісь бездомних волоцюг, з бридким і облізлнм рожевим черевом, випнутим наперед зубом і надломленим посередині хвостом, що вертикально звисав униз, закохалася в премійованого гордовитого добермана. Кінець Шар- лоттиної історії був сумний. Коли гості, нарешті, попрощалися й доберман, не удостоївши бідолашну поклонницю навіть поглядом, вмостився на задньому сидінні відкритого «кадилака», Жетта, завжди така нахабна й задерикувата, пригнічено побрела до паркана й на прощання просунула лапу між залізне пруття, ніби все ще безнадійно благаючи кохання.
Дружний регіт раз у раз переривав цю вигадану історію, яку Шарлотта розігрувала, мов на сцені. Вона вдавала то дурного пихатого добермана, то безнадійно закохану й жахливо потворну Жетту з випнутим зубом. А в паузах між перевтіленнями спалахувало красою її власне личко.
«Тут нічого не скажеш»,— захоплено подумав Міхаель, гордий, мов директор театру, прем’єра якого досягла небувалого успіху завдяки виконавиці головної ролі.
