— Ет, це ти тільки так кажеш.— Але всміхнувся вже спокійніше, наче й не терзали його ті сумніви, які щойно розвіяв батько.
Вони вирішили, що тим часом йому слід узятися за політекономію, оскільки це непогана підготовка для багатьох фахів.
Десять років тому, коли Міхаель з важким серцем ступив у Ліссабоні на борт пароплава — що робитиме він, німецький письменник, в Америці? — він твердо постановив собі, коли-небудь вернутися до Європи. Тепер ніщо не ставало на заваді його поверненню. Шарлотта вже замовила квитки на «Флайїнг Ентерпра^з». (Через рік цей пароплав затонув).
Коли навесні 1933 року Міхаель востаннє зачинив за
собою хвіртку в Берліні, певний, що вже ніколи не повернеться сюди, прощатися з садом, прощатися з колишнім життям було неймовірно важко.. А тепер, коли «Флайінг Ентерпрайз» .повільно виходив з нью-йоркської гавані і Міхаель усвідомив, що вже сюди не повернеться, він над силу відірвав погляд від Манхеттена. Його охопила нестямна туга прощання з Америкою, де він знову залишив частку свого життя — нью-йоркські вулиці, якими щодня ходив, кіоск, у якому щоранку купував газети, продавців, що зичливо з ним. віталися, уважйо й швидко обслуговували, чемно цікавлячись, коли прислати вщерть наповнені продуктами півметрові паперові кульки, кельнерів у кав’ярнях, котрі любили його й, привітно всміхаючись, величали «шефом», бармена, що заклався був з ним на два проти одного, коли вони, зачаївши дух, дивилися по телевізору бій боксерів,-— цю маленьку людину Америки, людину з великим серцем, яка мужньо бореться за життя в нью-йоркському вирі, і навіть тяжку самотність, що стає дорогою, тільки-но відходить у минуле. Здавалося б, небагато — і водночас так багато! Добрий шмат життя залишився позаду.
«Флайїнг Ентерпрайз» вийшов у відкрите море. Міхаель оглянувся на далекі, туманно-сизі обриси Манхеттена. Шарлотта стояла поруч. По її щоках котилися сльози.
9
Вони зійшли в Гаврі. Тут же, в порту, побачили перші руїни — якісь досі небачені величезні почвари, що вкрили землю, а тепер поволі дотлівали. В усій Америці не було жодної руїни. Там не було війни. Але тепер вони опинилися в знівеченій, покаліченій Європі, що тільки й тримається на милицях та протезах, і вони мусять взяти і візьмуть на себе все, що їх чекає.
Вони перетнули Бельгію і о другій ночі прибули в Аахен. Ось і Німеччина. Що буде далі? Вони нічого не знали,, вони були мов подорожні в одвічному пралісі. Стомлені, вони насилу плентались за носієм, який вів їх до готелю повз химерні чорні почвари, зубчасті обриси яких здіймалися на тлі зоряного неба.
Двадцять років тому Шарлотта грала в аахенському міському театрі. Прокинувшись уранці, вона розгублено оглянула кімнату, потім ще і ще раз, мов людина, що не може вийти з лабіринту. Кельнера, що приніс сніданок, вона спитала:
— Раніше це був приватний будинок? Цоллерштрасе, двадцять п’ять?
— Так, такі Але будинок розбомбило, й одразу ж після війни його переробили на готель. Вціліла тільки ця частина.
Свою першу ніч у Німеччині Шарлотта, сама того не відаючи, провела в кімнаті, яка два десятиліття тому кілька років
