заразом, цілком авторитетно заявив, що після атомної війни на землі може зникнути будь-яка рослинність. Йому ніхто не заперечив) .
Якщо людина застосує засоби самознищення, які нині має, то вона, каже Міхаель, цим доведе, що з самого початку була істота невдала і вкрай безглузда.
Але Міхаель вірить у людину. Він певен, що економічний лад наживи', наживи і ще раз наживи до 2000 року без атомної війни зміниться ладом соціалістичним. Певен, що на долю внуків наших дітей випаде щастя більше, ніж його випало на нашу долю.
Міхаель переконаний, що людина тільки тоді може стати і стане людиною, коли ніщо вже не змушуватиме її бути нелюдяною. Він вірить у людину, як вірить поглядові невинної дитини.
Коли Міхаель прочитав своє кредо Шарлотті, та всміхнулась і сказала:
- Так.
Тоді він промовив до своєї Шарлотти:
— А тепер я скажу тобі, в чому найвище щастя чоловіка. Найвище щастя чоловіка в тому, що його кохає жінка, яку він кохає. Хто цього не зазнав, той не жив.
Карл і Янна
ПОВІСТЬ
ч
Далеко-далеко на склепінні степу, над самісіньким обрієм, там, де кінчається Європа і починається Азія, з’явилася цятка, менша за пташку. Та цятка швидко наближалася, і все ж здавалося, ніби вона непорушно застигла в блакитній далечині,— такі безмежні були земля і небо.
Лише через кілька хвилин стало видно, що то літак. Він летів на однаковій висоті, а здавалося, що підіймається по величезній дузі в небо.
Коли літак завис у мерехтливому серпанку над двома людьми, пілот побачив чорний хрест — подовжній і поперечний рови, що пролягли в усі боки на багато кілометрів. Ті рови в темному степовому грунті копали двоє.
Пілот не міг збагнути, навіщо тут, у пустельному, безлюдному степу ці перехресні рови. Літак полетів далі на захід, на тій же висоті^ але тепер ніби опускаючись по величезній дузі до землі, і невдовзі знову розтав, мов невеличка пташка, за обрієм степу.
Двоє чоловіків знову лишилися наодинці зі своєю великою самотністю.
- І вони не знали, навіщо цей хрест. .Тільки припускали, що колись, багато років тому, тут планувалося спорудити водосховище з тим, щоб у разі небезпеки затопити степ і спинити ворожі війська.
Вони опинилися тут відразу після полону, ще на початку війни. їх забезпечили пересувною хатиною під гофрованою бляхою та харчами, які щомісяця поповнювали. Чотири літа вони копали рови — самі, без усякого нагляду. Вони часто й
