— Ріхарде, а скажн-но, Ріхарде, якби зараз вона була тут, твоя дружина, ти лишив би її, Ріхарде, ти лишив би її зі мною хоч один раз?
Одружений зіперся на лопату обома руками, поклавши на них підборіддя.
— Якби зараз вона була тут...
Він не міг цього уявити.
— Скажи!
Він довго дивився на товариша, що лежав перед ним.
— Адже й ти страждаєш від оцієї клятої нужди... Можливо... один раз. Можливо... Але другого разу я б тобі розвалив заступом голову!
— Чи газовий кран і досі свистить?
Хмара кинула тінь. Сюрчання цикад відкотилося в степ і змовкло. Тільки десь зовсім поруч лунало самітнє уривчасте поцвіркування. Потім затихло й воно. В цілковитій тиші враз стало чути клекотіння власної крові. В далечині, немов розпечене до білого золото, де-не-де ще спалахував осяяний сонцем степ.
Хмара розтанула, відслонивши сліпуче сонце. Мірі- адоголосо вступив хор літа і покотився хвилями від обрію до обрію. Не ворушилася жодна стеблинка.
— Але й Анна не пішла б на це. Вона не для інших... Я ж розповідав, що взяв її дівчиною, і що їй було нелегко звикнути до чоловіка. Вона ж мала — і це я тобі казав — двадцять три роки. Це не так просто... Ні, голубе!
За ці чотири довгих літа, постійно сам на сам зі своєю тугою, він розповів товаришеві геть усе. А був же взагалі неговіркий чоловік! У спогадах навіть найтяжче — повсякденна боротьба за кусень хліба, за дах над головою — тепер йому здавалося раєм. Бо тепер найтяжчим була дійсність, його самота.
¦ Карл, його побратим по цій самоті, знав, що матрац на їхньому подружньому ліжку складається з трьох частин, а лінія Анниних стегон плавна й хвиляста; що її темперамент щоразу спочатку мусив долати сором'язливість; що вона жінка міцна, але заразом дуже тиха, моторна та чепурна. Він знав, що в коцюбки мідна ручка, а в Анни — три невеличкі родинки, мовби з коричневого оксамиту. Він знав, де стоїть грубка й коцюбка і де в Анни родинки. І Карлові, який не мав нікого на світі, явився образ Анни.
— А якщо вона тебе зрадила і тепер живе з іншим? Чотири роки, Ріхарде,— то немало для жінки, в жилах
якої гаряча кров... Ти й сам, певно, не ловив би гав, якби тут, у траві, водилися жіночки, а не тільки коники.
— Тоді я розповім тобі таке, чого ти, мабуть, ще не знаєш. Ми з Анною переїхали до міста. Підшукали собі гарненьку кімнату, що заразом була й кухнею, і відразу обставили її меблями, взятими на виплат. Через тиждень мені довелося йти на війну.
