— Все де я вже чув. І виплачувати треба було по шість марок на тиждень!
— Але ще до того, як стало відомо, що мені доведеться піти, ми собі сказали: «Ми мусимо триматися одне одного, тоді все буде гаразд». Гадаю, моя Анна цього не забула. У неї немає й хвилини для всяких таких думок. їй, мабуть, і так не легко вести господарство.
— Може, саме тому...
— Яке тобі взагалі до цього діло? Тобі це однаково і не свербить, і не болить. А Анні, я їй... Та я певен: на таке вона не здатна.
Він високо замахнувся заступом і ввігнав його в землю.
Туга й безсилля знову й знову спонукали його копати цей безглуздий хрест. І цього разу йому вдалося погамувати свої сумніви роботою.
Дворічним хлоп’ям Карл якось зробив з нового материного капелюшка з двома довгими стрічками візок, впрягся в нього, мов кінь, і поволік через усі дощові калюжі в дворі. Відтоді його хист до фантазії завдавав йому більше прикрощів, ніж радощів.
Пригнічений власною уявою, він лежав непорушно, поки спустилося сонце й високо занесений заступ товариша кинув довжелезну тінь.
На заході палахкотіла заграва. Золоте махове коло ще не торкнулося виднокраю. Поблизу вечірня позолота торкалася вже тільки маківок трав. Далі степ ставав чорно-зеленим, а на далекому сході вже западала ніч. Цикади шаленіли. Літепло пахло вільготою.
Мов слюсар, що після роботи прибирає на завтра верстат, Ріхард вичистив з рову накопану землю й одягнув мундир.
Через чверть години ходи в чоботях уже чвакала вода. Небо зблякло. Хатина під гофрованою бляхою стояла самотньо в сірому безкраї.
Другого дня вранці вони вирушили до табору військовополонених по харчі. Всі чотири літа вони міря- ли цей одноденний шлях туди й назад раз на місяці,, простуючи один за одним. Трава щоразу підводилась, лишався тільки ледве помітний слід.
Карл і Ріхард, кваліфіковані монтери, були одного зросту і обидва мали темні обличчя, як у всіх робітни- ків- металістів.
У таборі вони побачили групу полонених, уже готових у дорогу.
— Візьмемо ще одного з цих двох, і команда буде повна,— сказав наглядач і гукнув Ріхардове ім’я.
Через п’ять хвилин Ріхард, що не встиг навіть попрощатись з Карлом, уже йшов разом з іншими до залізничної станції, звідки всю групу ще кілька днів везли далі на схід,
2
