місті.
Перед від’їздом Міхаель запросив колишніх членів «Ватаги розбійників» — всі вони були ще живі — на випивку, яка вдалася на славу. Радісно-захмелілі, трохи засмучені гості ділилися з Міхаелем спогадами. Він дивувався витривалості «розбійників» — на круглому столі вже стояли десятки порожніх пузатих пляшок, а вони все ще не здавались і вели себе пристойно. Тільки на свіжому нічному повітрі вони перетворилися на гурт п’яних гуляк, які могли триматися на ногах, лише повиснувши один на одному, мов оглушені ударом боксери. Але блідолиций Капітан — колишній ватажок розбійників, а тепер череватий чоловік із лисиною — сміливо волік свою братію за собою і, як півстоліття тому, благополучно вивів їх з лихої пригоди.
Шарлотта й Міхаель вирішили осісти в Мюнхені. Він писав далі історію свого життя. Читав коректури перевидань своїх книжок, які стали виходити й німецькою мовою. В травні 1952 року «Зліва, де серце» було завершено.
Якоїсь тихої ночі Міхаель оглянувся подумки на прожите життя. Ось він сидить на останній парті, мале залякане хлоп’я, якого вчитель Дюрр більше не викликає: з цього тупака однаково не буде пуття. Потім, схилившись над лещатами, він роками сушить собі голову, ким же йому стати. Нарешті молодий слюсар потрапляє до мюнхенської кав’ярні «Стефані», що стає його університетом. Минають вісім голодних років, і ось у Берліні він пише «Ватагу розбійників», свій перший роман, і змальовує вчителя Дюрра — вбивцю людських душ. Багато років його мучить думка про те, що людині відрубують голову. Він пише «Причину», спрямовану проти смертної кари книжку, в якій убиває вчителя Дюрра. Створивши «Ватагу розбійників» та «Причину», Міхаель звільняється від душевних скрух, якими його наділив на дорогу життя цей вихователь.
Противник війни, він емігрує до Швейцарії, де лише антивоєнний твір «Людина — добра». Він працює без перепочинку, як робітник, книжки з’являються одна за одною, приходить слава. Збігають чудові роки в Берліні, цьому місті міст, яким воно було між 1925 і 1930 роками. В 1933 році Міхаель знову кидає все, вдруге емігрує за кордон і пише книжку, спрямовану проти націонал-соціалізму — «Учні Ісуса».
Це було життя німецького письменника-борця насиченої подіями першої половини бурхливого двадцятого століття. В Міхаелевих книжках відбито його внутрішній світ. З молодих літ він брав близько до серця речі, які безпосередньо не стосувались його, певний, що люди, які цього уникають, чинять моральне самогубство й не мають права поважати себе.
Справжнього щастя він зазнав у житті з Лізою. Найтяжчим горем була для нього її смерть.
«Який же висновок ти зробиш із свого життя?» — запитав себе Міхаель. І, ризикуючи потрапити під перший камінець непогрішних, він вирішує написати своє віросповідання для європейської молоді, що втратила будь- які надії і вже ні в що не вірить.
Він переконаний, що за капіталістичного ладу, тобто на такому історичному етапі, коли відбувається необмежене матеріальне збагачення індустріальних країн, утвердження найкращих чеснот людини — багата вона чи бідна — неможливе. Заслуга людини в тому, що навіть в епоху виняткової нерівності вона все-таки зберегла людську подобу. Він переконаний, що розвиток історії по основному шляху — до соціалістичної системи господарювання — відбувається внаслідок дії історичних законів, що пригнічені й передові люди й народи виступають лише як виконавчі органи історії, як дрібні коліщатка в механізмі сучасності. Він заявляє всім, хто хоче це чути, і всім, хто не хоче цього чути, що переможуть саме ці коліщатка, бо розвиток історії до соціалістичного ладу ніщо не зупинить.
Він не вірить у можливість атомної війни, бо вона зробить старцем і смертельно поранить самого переможця, бо така війна призведе до варварства й самогубства капіталізму; не вірить, бо після неї центнер найкрупніших діамантів не буде вартий пригорщі пшеничного зерна, якщо після такої війни взагалі вціліють люди і пшениця. (Один знаменитий фізик- атомник, геніальний вчений, який тямить у своїй справі, поза всяким сумнівом, більше, ніж усі найзавзятіші авантюрники
