була її спальнею.
Міхаель пішов на вокзал довідатись, коли відходить найбільш зручний поїзд на Вюрцбург. У книгарні — дощаній халабуді з дерев’яним прилавком на козлах — він, усміхнувшись, спитав свої книги. Перелічив кілька назв.
Молодий продавець не чув ні тих назв, ні Міхаелево- го прізвища. Німецький книгар нічого не знав про Мі- хаеля, який перед самим від’їздом з Нью-Йорка бачив свої твори у вітринах на П’ятій Авеню, а на «Флайїнг Ен- терпрайз» зустрів пасажира, що поринув у французьке видання «Карла і Анни». У країні ж рідної мови Міхае- леві книги було заборонено й спалено. Німецький читач до сорока років навіть не чув його імені. Гітлер здолав Міхаеля.
Коли Міхаель зійшов з поїзда, сестра посміхалася і міцно стискала губи, щоб не розплакатися. Вони не бачились двадцять років. А йому здавалося, ніби вони розлучилися тільки вчора, і він оце повернувся з сусіднього містечка. Відстань не змогла розлучити Міхаеля з дорогими серцю людьми, великих відстаней для його серця тепер взагалі не існувало. Світ став тісний.' Він сказав сестрі:
— А оце Шарлотта.
У своїй нью-йоркській квартирі Міхаель не раз внутрішнім зором бачив зруйнований Вюрцбург, але в його уяві рідне місто відразу ж поставало з похмурого попелища в усій своїй красі. Проте, опинившись віч-на-віч з жахливою дійсністю, він мусив визнати: «Житлових будинків у Вюрцбурзі можна набудувати знову, але архітектурної перлини Німеччини, міста найблагороднішого барокко, вже не повернути».
Він ішов серед мертвих решток скалічених вулиць, як, бува, ходять запущеним кладовищем, між розвалених Надгробків, і йому здавалося, що місто вимерло. Безповоротність смерті, що від неї холоне серце і ще в зародку вмирають почуття, ранила душу. Подумалось: «Купець іще може списати свої збитки». Міхаель не міг списати свого Вюрцбурга, слово «безповоротність» набуло для нього найжорстокішого змісту.
Обер-бургомістр прийшов у готель привітати його. Коли не рахувати цього вияву гостинності, навколо Мі- хаеля, котрий після сімнадцяти років еміграції хотів найперше побачитися з рідним містом, панувала дивна тиша. Немов до Вюрцбурга прибув якийсь комівояжер з нікому непотрібним крамом. Ним навіть обурювались. У романі «Учні Ісуса», що його газети зустріли могильною мовчанкою, він, мовляв, знеславив і Вюрцбург, і вюрцбуржців.
Міхаель не став запитувати газетних добродіїв та інших оборонців честі Вюрцбурга, чи ж то можна вважати злочином і знеславленням міста те, що людина затаврувала ганьбою нацистські лиходійства, підкресливши при тому наскрізну брехливість існуючої думки, ніби ці лиходійства чинив увесь німецький народ. Він не став розтлумачувати лицарям честі Вюрцбурга, що винен убивця, а не той, хто звинувачує його у вбивстві.
На славу рідного міста Міхаель написав три романи, які вийшли всіма європейськими мовами. Купи листів з усіх кінців Європи розповідали йому, як тисячі людей, прочитавши його твори, їхали до Вюрцбурга, щоб на власні очі побачити те, про що він писав. Коли Міхаель починав четвертий роман, що його дія відбувається також у Вюрцбурзі, нацистський режим чинив найжахли- віший в історії людства злочин: у печах і газових камерах загинуло шість мільйонів євреїв. Але у Вюрцбурзі цього, здавалося, не бажали брати до уваги. Кожний вюрцбуржець, якщо він людина чесна, прочитавши «Учнів Ісуса», міг зрозуміти, що в романі таврується не Вюрцбург і його мешканці, а заюшені людською кров’ю потвори нацизму. Затаврувати їх і тільки їх — було справою совісті Міхаеля, хоч би яке німецьке місто він обрав місцем дії.
Такий несправедливий прийом у рідному місті не збентежив Міхаеля — він знав своїх вюрцбуржців. Що його найбільше обурювало, то це та ганебна зухвалість, з якою дехто наважувався звинувачувати таку ж людину, як сам, незалежно від того, хто вона, знаючи історичну вину нацизму, чиї штурмфюрери і гауляйтери скаженіли і в самому Вюрцбурзі. Людська ницість, яка з заплющеними очима посміла судити таку ж людину,— ось що отруювало його перебування в рідному
