Через день після відправки Ріхарда Карл утік з табору для військовополонених. В цю далеку дорогу його погнала туга за Анною.
Рішення прийти до неї, як до своєї дружини, заявивши, що він Ріхард, її чоловік, Карл прийняв зі страху, що інакше вона ніколи не стане його на все життя.
Для нього важив не любовний зв’язок. Все його єство, пойняте інстинктивною тугою, прагло людини, яка могла зробитися його життям, а він — її життям.
Про те, що в нього з Ріхардом однакова професія, такі ж зріст, волосся й колір очей, властива всім робіт- никам- металістам темна шкіра обличчя, ба навіть густю- щі й помітно розлогі брови, Карл подумав лише мимохідь.
Він знав Аннине минуле з Ріхардом до найменших подробиць, так паче пережив його сам, і був цілком заполонений її істотою. В уяві вона стала для нього тим затишком, що його одна людина шукає в іншій. Він кохав її.
Аж через три місяці після втечі з табору Карл дістався до міста, де жила Анна.
Постійно охоплений страхом, що його спіймають, він подолав пішки величезний шлях, пробираючись від схованки до схованки через лісп, вздовж рік, під палючим сонцем і темними ночами, перетнув не один кордон і за весь*іас лише кілька разів ночував під дахом.
Серед викошених осінніх піль замаячіли темні обриси поодиноких будинків передмістя. Місто було йому незнайоме. Він виразно собі уявляв, як виглядає її будинок, знав його номер, дорогу до нього. Вона жила неподалік.
Вечірній дощ змив пилюку з обличчя й черевиків подорожнього, що повернувся на батьківщину.
Він зайшов до перукарні й поклав свого невеличкого вузлика, загорнутого в намоклу газету й стягнутого ремінцем, на стілець, а зверху капелюха. Перукар перевісив капелюха на вішалку й показав на крісло:
— Прошу!
Карл навіть у полоні щосуботи голився й часто казав Ріхардові: «Досі ти ніколи не носив бороди, й коли тепер, після стількох років, з’явишся додому такий зарослий, Анна спочатку й не впізнає тебе».
Радісний і нетерплячий, як чоловік, що після довгої розлуки повертається до коханої дружини, Карл поспішав вулицею до Анниного будинку, в якому містилася невеличка взуттєва крамничка.
У вітрині валялися три пари старих чобіт, перекинута розбита ваза для квітів, а поруч дрімав кіт. Крамничка виглядала зовсім не так, як уявляв Карл. Ріхард розповідав, що чотири роки тому тут були виставлені одна побіля одної щонайменше сотні дві пар новісіньких черевиків. На кожній парі висів блакитний круглий ярлик з картону, на якому великими жовтими цифрами значилася ціна; на найвиднішому ж місці, посеред вітрини, на скляній підставці стояла пара напрочуд великих лакованих чобіт з яскраво-жовтими халявами й табличкою: «Це — елегантно!»
«А все війна»,— подумав Карл. Від страху йому ста'ло млосно. Радість і нетерпіння зникли.
«Другий двір, вхід ліворуч, третій поверх, другі двері ліворуч». Підіймаючись сходами, він роздивлявся подряпаний трафарет на стінах. Від РіхарДа він знав його візерунок. Млість не проходила. Він хотів повернути назад і прийти іншим разом.
