Повільно переступив він два останні східці, огледівся, ступив іще кілька кроків і спинився-перед дверима, читаючи прізвище.
Внутрішнім зором він уже бачив, як Анна порається біля газової плити, бачив її плечі, трохи нахилену голову. Ось вона підійшла до столу, потім знов до плити. її рухи, спокійні, зосереджені, він добре знав.
Карл уявляв.собі Анну настільки виразно, що міг би одразу впізнати, хоч краєчком ока помітивши її у вуличній метушні.
Охоплений непереборним страхом, він засунув велику й дужу робочу руку за комір і раптом усвідомив, що спускається сходами вниз.
Він повернувся назад, постукав і прочинив двері.
— Анно!
Вона саме йшла від вікна на середину кімнати, тримаючи в руці тарілку.
Карл відчув, що жива, трепетна дійсність перевершила навіть найпалкіші його сподівання. Перед ним стояла жінка, мінливі риси якої зігрівала гаряча кров життя і які самі були життям; жінка, чиї рухи заповнили весь простір, чия постать заступила весь світ.
Карла пройняв дрож. З очей його виплеснулась радість:
— Анно! Анно! Ти не впізнаєш мене?
Це не була фальш.
її переляк минув, коли вона побачила його радість. З почуттям полегкості жінка просто і з цікавістю спитала:
— Хто ви?
На ній була синя вилиняла сукня з грубого полотна, що на клубах і високих грудях вицвіла від сонця. Простий, заклопотаний Аннин вид міг служити взірцем жінки щирої душі, сповненої снаги й тепла.
Як і в перукарні, він поклав свого вузлика, а зверху капелюха на облуплений стілець.
— Стільці треба буде вимити й перефарбувати. Я ще тоді тобі казав, що ця фарба довго не простоїть.
Анна враз пригадала: це слова її чоловіка. Вона збентежилась.
— То ти мене не впізнала?
— Хто ви такі?
Він зблід, його губи побіліли.
