Він відсунув тарілку, обвів поглядом кімнату.
— Завіски на вікні нові? Ми ж тоді були купили жовті. Продавець ще сказав: «Вам пощастило». Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Святий боже!
— А як виплата, Анно?
—- За ці чотири роки я за все розрахувалась.
Він узявся куйовдити собі брову, як, бува, куйовдять вуса,— звичка, що її він також перейняв від Ріхарда. Анна вражено дивилась на нього.
— Тоді ми, виходить, можемо почати нове життя без особливих клопотів... Тепер усе буде гаразд, Анно. Поглянь на мене... Прошу тебе, поглянь на мене, Анно.
її голова впала на схрещені руки.
— Тобі тільки треба звикнути.— Він ніжно погладив Аннине волосся, і під його рукою вона помалу перестала здригатися, заспокоїлась.
Анна підвелася. її обличчя було лагідне й водночас поважне. Вона прибрала зі столу.
Карл стояв у кутку кімнати, мовчки похиливши голову.
Одне нещире слово, нещирий тон могли подіяти зараз, як удар ножа, і -розлучити їх назавжди.
З її поведінки — як вона прибирала зі столу, як ніби ненароком часом ковзала по ньому поглядом, як причиняла вікно й запинала його шторою — він зрозумів: вона вирішила зачекати, побачити, що буде далі.
Вона охоче розповідала, що працює на картонажній фабриці, скільки заробляє, общипуючи при тому зів’ялі квіти на двох кущиках герані.
Ось усе й попорано, Анна могла лягати спати. Вона прихилилася спиною до підвіконня.
Запала Напружена мовчанка, як між двома ще не достатньо близькими закоханими, що випадково опинилися в кімнаті самі.
— У мене рівно тридцять п’ять пфенігів,— повідомив він несподівано весело.
Вона показала в куток:
— Ви можете спати он там, на отоманці.— И знову зіперлася рукою на підвіконня.
Коли він перевів погляд з отоманки на неї, Анна вже стояла біля комода з білизною. Вона вибрала найліпше простирадло, натягнула на подушку зі свого ліжка наволочку.
— Давайте підсунемо її.
