З
Ріхард сидить на похідному ліжку в хатині під гофрованою бляхою. «Ось послухай!» Він витягує губи й показує Карлові, як у нього вдома свистить газова плита.
Рівниною мчить поїзд. Тоненькою чорною стрілкою тягнеться він крізь зелену далечінь. Карл прислухається до далекого, протяглого й ледве чутного звуку паровозного свистка, що лине з ретельно складених Ріхардових губ, і розплющує очі.
Кімнату затоплювало вранішнє сонце. На газовій плиті, що її забитий пальник монотонно свистів, стояв алюмінієвий кавник, з нього виривався струмінь пари. Ан- нине ліжко було порожнє, заслане покривалом.
— Чотири? Ви ж завжди берете тільки дві.— Пекар вибрав ще дві добре підпечені булочки, які полюбляла Анна.— А сьогодні аж чотири?
Раптова радість осяяла зашаріле обличчя Анни. Вона всміхнулась, зблиснувши двома разками білих, міцних і рівних зубів.
В Анни шкіра на обличчі була молочного кольору, як у рудоволосих, хоч її густі коси ледь-ледь рудувато полискували, а майже під очима золотавилися ластовинки.
Від одноманітних рухів на картонажній фабриці — сотні разів на день, протягом багатьох років — її натруджені руки зробилися тонкі, як у нервових породистих жінок внаслідок догляду та шлюбів з родичами. На ногах, замалих як на її зріст, були найкращі черевички. Коли вона, тримаючи високий білий глечик з молоком, відчинила двері,— на ній була легенька літня сукня, але її округлі форми наче прозирали крізь тканину, зберігаючи природну невинність і чистоту,— Карл стояв, схилившись над плитою.
«Я Ще тоді хотів полагодити плиту»,— подумав він. Але присутність Анни так на нього подіяла, що він не зміг вимовити цих слів, які цієї миті в його почуттях були щирими.
Анна мала святковий вигляд, наче несла не молоко, а квіти.
Він дивився на свіжу, мов парне молоко, жінку, що стояла на порозі, й несамохіть застебнув розхристану сорочку, затуляючи засмаглі, широкі груди, вкриті темним волоссям. Він був без піджака, в самих штанях, біла сорочка пом’ята. Напередодні він скупався в річці й виправ сорочку, висушивши її на сонці.
Хоча Карл був чистий і поголений, на ньому все-таки зберігся терпкий запах рік, лісів і далеких доріг.
І ось він в цивілізованому житті, де були ліжко, чотири стіни й Анна.
— Доброго ранку! — сказала вона, і її голос був такий же лагідний, як і вся вона, її хода, її постать, вуста.
Тримаючи під пахвою пакунок з булочками, Анна нахилилася, щоб поставити на стіл глечик з молоком. Цей порух відкрив погляду всю красу її тіла.
Вона накрила на стіл — дбайливо, мов для родинного свята, потім, відступивши, прикинула все на око й нарешті, особливо ретельно поклала дві паперові серветки.
