Через секунду в розчиненому вікні протилежного будинку з’явилася така сама дівчинка в нічній сорочці й, натиснувши на свій велосипедний дзвоник, і собі приклала долоню до вуха.
— Ельфі слухає!
— Доброго ранку, Ельфі! Це я, Альма! Як спалося?
— А, це ти, Альмо! Як добре, що ти зателефонувала.
Подружки жили на тому самому поверсі й, розмовляючи «по телефону», дивились одна на одну. Двір був завширшки всього п’ять метрів.
— Що ти сьогодні одягнеш, Альмо? Я голубу сукню.
— Так я й думала. А я жовту.
Кожна з них мала тільки по одній святковій сукенці. Щоб якось урізноманітнити свій гардероб, вони іноді мінялися ними.
— Я гадаю, сьогодні ввечері ми підемо в кіно... Ой, так жахливо тріщить у трубці!
На п’ятому поверсі жила Аннина подруга, яка вже кілька разів марно намагалася викликати її до вікна. Вона поставила чорну гутаперчеву пластинку з зображенням собаки перед грамофоном, і з кімнати загримів військовий марш, під звуки якого мільйони людей ішли на фронт.
— Цей шум просто нестерпнийі Я кладу трубку. Згодом зателефоную ще. До побачення!
Ельфі знов натиснула на велосипедний дзвоник. Альмин дзвінок заглушив військову музику. Обидві дівчинки зникли.
У глибині двору, на цьому квадратному цементному п’ятачку, стояло білочубе чотирирічне хлоп’я й, задерши голову, виводило пісеньку:
Дитя Маріхен привела,
Сама не зна від кого!
Хтось постукав у двері. Анна підвелася в ліжку, притиснула руку до грудей. Крізь шпарину в дверях упала газета.
•— Раніше ти була не така, Анно. Трохи сором’язливіша.
Він лежав горілиць, утупившись у стелю, думаючи про те, якою сором’язною була з ним Анна раніше.
— Пригадуєш, до чого ти тільки не вдавалась, і то щоразу, поки ти... поки ми, нарешті... Ти й лежала тоді завжди не так.
Вона мимоволі відсахнулась і розгублено глянула на нього. Від подиву, що йому відома і ця найінтимніша її риса, Аннине
