Вона пригадала вранішні обійми. Чоловік, якому вона віддавалась, був Ріхард, геть Ріхард. Але оцей, що стоїть, зіпершись на віник, не Ріхард. Різниця між її Ріхардом і цим чоловіком, між минулим і теперішнім, постала перед нею до болю гостро ^очевидно.
Так ясно вона не бачила Ріхарда вже давно. Адже він зовсім не схожий на Карла, не такий меткий, повільніший і ніколи не казав такого, як учора Карл: нібито жодна людина, хоч би там хто, не змогла б, мабуть, улежати на лузі, не пожувавши травинки. Ріхард .був спокійною людиною, що викликала довіру (обличчя завжди заросле щетиною), і трохи огрубілою від роботи. Не такий напористий, як оцей. Цей же просто... просто пружина. Він може бути різким і шаленим,— вона вже помітила.
Пережите вранці воскресило в ній, як ніколи досі, минуле з Ріхардом, і це минуле постало стіною між нею і Карлом. Як вона могла в ліжку втратити розум і бодай на мить повірити, що оця людина — Ріхард? її Ріхард!.. Та, зрештою, вона ж справді лежала в постелі з оцим іншим. То були його руки, його губи. Адже ж він теж не був їй чужий, не був огидний. І зараз ні. Дивно.
І думка, що вона це вчинила, зовсім не була б такою жахливою, такою нестерпно жахливою, якби цей хоч не запевняв, що він — Ріхард.
— Що ви робите? Це ж не ваша роботаї
— Ти називаєш мене на «ви»?
Вона рвучко обернулась, губи її посіпувалися.
— Якщо ви ще хоч раз скажете, що ви мій чоловік, чуєте, хоч один раз... Якщо ви це скажете!..
Сльози гніву стояли в її очах.
— Адже сьогодні вранці ти сама впевнилась, ти сама сказала, що я твій чоловік. Ти називала мене Ріхар- дом... Адже ми належимо одне одному, ти і я.
— Ми зовсім не належимо одне одному. Я вас зроду не бачила.- Ви прийшли вчора... Може, мій чоловік ще живий, може, він ще живий. Ви ж самі казали. І він повернеться.
— То й що? Що тоді? Навіть якщо він повернеться? Що тоді? Що ти цим хочеШ сказати?
Потік непогамовного шалу бризнув з його очей, нараз запалих і почорнілих. Він говорив неголосно, крізь зуби.
— Нехай приходить хто завгодно. Ніхто не може прийти. Ми належимо одне одному.— Його м’язи послабились. Риси обличчя стали м’якші.— Це доля, Анно. Це сама доля,— повторив він. Його голос і усмішка знов були спокійні і впевнені.
У Карла були дужі руки, гарний ніс, розумні очі.
Анна мало не розсміялася, бо в цю мить він видався їй дуже кумедним: звівшись від збудження навшпиньки, Карл зіперся на віник, щоб не впасти. Безпосередність і сила його почуттів і цього разу погасили всі її сумніви. Широко розплющивши сірі очі, вона спостерігала, як він намагається приборкати свій дикий шал.
