Не думка, а народжене досадою, впертістю і непевною готовністю почуття підказувало Анні, що Карл, можливо, міг би перемогти пробуджене ним самим, минуле, якби не запевняв, що він її чоловік, що він і є це минуле.
— Надто вже багато він од мене захотів. Дурниці все це! — подумала Анна вголос. Вона сиділа біля вікна з мискою на колінах і спритними пальцями чистила й нарізала овочі. Раптом вона випросталась, шарпнула миску й усю свою злість зігнала на моркві.
При цьому вона прибрала замкнутого, байдужого вигляду. А все-таки встала якось інакше, інакше струсила з фартуха лушпиння й інакше несла миску до плити, інакше ступала, ніж робила б це, якби була в кімнаті сама або якби позад неї, на отоманці, сиділа чужа їй людина.
Обхопивши руками голову, сповнений задумів для здійснення яких мало простого напруження м’язів і волі,
Карл ледве стримувався, щоб у раптовому нападі гніву не підхопитись і не зажадати: «... або я знов подамся туди, звідки прийшов!»
Але він знав, що то поневірятись, і ще й досі в його ногах гула дорога, знав гнітючу самоту колишнього свого життя. Якось він сказав Ріхардові: «Бува, отак шукаєш, шукаєш ради, щоб усе це якось витерпіти, шукаєш і не знаходиш. Анічогісінько! Почуваєш себе черв’яком, який мусить проповзти сотні тисяч кілометрів по гарячому піску. Справжнім черв’яком, що шукає землі! Отаке в мене життя».
Хоч сам він мав тверду вдачу й кипучу енергію емоцій, якої вистачило б на десяток життів, Карл легко прихилявся до людей.
Він лишився сидіти. Бо знав, що наступного дня однаково повернувся б. Його впертості й сили волі, завдяки яким він завжди домагався свого, вистачило, щоб вгамувати навіть лють, яка знову і знову бурхливо спалахувала в ньому.
Не повертаючи до нього голови, вона зненацька запитала:
— Може, ви знаєте навіть, що я сказала своїй подрузі, коли довідалась про чоловікову смерть? А може, ви знаєте й те, що я пережила до заміжжя, коли була ще дитиною і дівчиною? — «Чи навіть до мого народження?» — хотіла додати розгнівана Анна.
Тоді він мовив спроквола, над силу:
— Ні, цього я не знаю. Зате я знаю, яка ти була змалку... Не така пустотлива, але й не така посидюча, як інші діти. Ти не вередувала, коли мати заплітала тобі кіску. Ти вміла чекати. Була весела, хоч і не усвідомлювала цього. Мені здається, ти достигала, мов те яблуко, що наливається соком.
Тільки тепер він підвів голову.
— Я завжди за чимось тужив. Ти, мабуть, зроду не знала туги, а може, й тепер не знаєш, що це таке.
І тут завдяки уяві людини, яку кохання зробило ясновидцем, Анна вперше в житті виразно побачила і відчула своє дитинство, свою юність, і це зворушило її до сліз.
