— У фрау Анни гість. Он він унизу, коло вікна... Ти добре поїла?
— Аякже. Брукву.
— Он як, брукву!
Невдовзі дівчатка, строкато вбрані, випурхнули попідручки на вулицю, якою кілька тижнів тому прийшов сюди Карл. Обидві цибаті, тонконогі, а в косах яскраво- зелені стрічки. Дві трясогузки — та й годі!
Марія й собі глянула вниз. Гість ще стояв біля вікна.
— Хто він такий, твій гість?.. Кажи ж! Хто?
Аннина мовчанка означала зізнання. Анна була схвильована і серйозна. Такою вона й залишила комірчину.
Отже, там, унизу, в її кімнаті, людина. Не байдужа їй, не хто-небудь. Такі хвилини, як того першого ранку, все-таки зближують. Дуже зближують. Вони зв’язують, її хтось чекає. Це добре. Не так... не так порожньо й тоскно, як раніше... Власне, чи живий її чоловік? Цей запевняє, що він її чоловік. Та ще так, що майже віриш. Ні, треба його відучити від цієї дурниці. Вона повинна спіймати його на брехні. Вона його перехитрить.
А що, коли він живий, її чоловік? Що тоді? Атож, коли він Іще живий?.. Адже тоді все це неможливо. Зовсім неможливо! Не кидають же з доброго дива свого чоловіка! Не так це просто... А які були в нього очі, який погляд. Яка велика, надійна рука... Ах, вона могла у всьому йому довіритись! Так, з ним вона почувала себе в безпеці. Що правда, то правда. Безперечно, вона почувала себе в безпеці.
— Ми могли б погуляти, коли маєте охоту.
— Авжеж,— протягнув Карл і опустив очі.
— Якщо хочете, можете вдягнути білий комірець мого чоловіка.
— Я зовсім нічого не хочу. Анічогісінько.
«Тільки мене! Він хоче від нього тільки мене!»
— Ви ж сам} кажете, що він ще живий. І все-таки хочегге, щоб я стала вашою дружиною!
— Мені це теж однаковісінько,— сказав він, похмуро глянувши на неї. І раптом, без будь-якого зв’язку з попереднім і таким голосом, з якого вона зрозуміла, що він думав про це ще за її відсутності, Карл вигукнув: — Продавець, який розхвалював перед нами завіски, мав коротко підстрижені чорні вусики — ось такі завбільшки,— а на лобі два прищі, коли хочеш знати. Я ще тоді звернув на це твою увагу.
Вона зробила різкий, нетерплячий жест.
— Не знаю, звідкіля вам усе відомо. Я люта на вас... Те, що ви робите, огидно. Огидно!
Його лице застигло в такому безсилому відчаї, який може бути тільки в людини, несправедливо й гірко скривдженої.
