Потягнувшись до нього розтуленими вустами, вона млосно опустила повіки. А була ж стримана жінка!
Він запитав іще раз, не приймаючи своїх губ від її. Діставши німу відповідь, з глибоким спокоєм у серці зайшов зі своєю ставною дружиною на подвір’я заїзду.
Хіба не бував він тут у дитинстві? А господарева дочка Анна, обвивши рукою його шию, не підносила йому склянку молока?
Сидячи майже в безлюдному саду під деревом, вони ще деякий час почували таку близькість, ніби доля ніколи не зводила Анну з Ріхардом, ніби примхливий випадок, який відчиняє двері стільком фатальним помилкам, здолали.сила й жага двох сердець, що, починаючи нове життя, палко прислухаються одне до одного.
Довколишній світ нагадав про себе аж тоді, коли за сусіднім столиком з’явилася сім’я робітника. Навіть не сідаючи, його дружина зразу розгорнула принесені з собою бутерброди, а четверо дітлахів, що ледве сягали носами столу, зчинили галас, немов голодний виводок, коли мати сідає на край гнізда.
Анна знов почала думати. Але доля кохати, яка судилася одному з-поміж тисячі, вже спостигла її. її спостигла незбагненна у своїй першооснові абсолютна необхідність, що не залежить від життєвих обставин, зовнішності, вдачі та окремих рис коханого — вона або є, або її нема; необхідність, важка, як свинець, і невагома, як випари, менша від атома й величезна, як всесвіт; необхідність, що підносить закоханого на вершину щастя або безжально кидає його в безодню таких страждань, що він починає заздрити пацюкові. Таке незбагненне таїнство звершилось і в ній.
Духовий оркестр починав грати о восьмій. Сад заїзду був уже заповнений. Тут збиралися пунктуальні люди. Карл відчував на собі погляди сусідів. Але вони з Анною були заполонені тим, що діялося між ними. Кардові далеко не відразу вдалося подолати перші стадії кохання, серед них і ту, коли чоловік вельми пишається, діставши нагоду вийти на люди зі своєю привабливою дружиною. Жоден з виявів довколишнього світу вже не міг їх вразити. Опинившись у вирі життя, ці двоє віддалися боротьбі одне проти одного й одне за одного, боротьбі, в якій завдавали одне одному ран і тут же єдиним поглядом зцілювали їх.
Маленький, зігнутий старістю в три погибелі чоловічок, немов чорна гондола, перепливав від столика до столика під червоно-синьо-зеленою хмаркою дитячих повітряних куль.
Додому вони поверталися тією самою алеєю, з якої, здавалося, ще не вивітрилися колишні їхні переживання. Обоє думали про це. Йшли повільно й мовчки — двоє людей, що належали одне одному.
Анна боролася з собою. Все це сталося надто швидко. І нічого не було ясно. Ця непевність неприємно вражала її. Але нею вже заволоділо бурхливе, нездоланне почуття, і були хвилини, коли заради того почуття вона могла самовіддано викреслити з пам’яті все дотеперішнє й беззастережно повірити Карлові.
Коли вони зайшли у ворота будинку, обидві трясогузки, нахилившись одна до одної, зашепотілися. їхні обличчя та руки засмагли на сонці. Тепер жовта сукня була на Ельфі, а голуба на Альмі. Дівчата помінялися ними на озері.
— Вам пощастило,' фрау Анно, вас треба привітати,— сказав якийсь чоловік, що стрівся їм на сходах.— Буває ж іноді, що людина, яку вважали загиблою, несподівано повертається додому. Але таке трапляється рідко.
— Ми знали про це ще вчора ввечері! — голосно вигукнула Ельфі.
— Від кого ж? — спитав чоловік, що вже спустився поверхом нижче, і Анна почула відповідь.
