шерехата шкіра. Корсаж панталончиків, оздоблений грубою машинною вишивкою, врізався глибоко в талію, зразу від якої починалася вузька й напрочуд ніжна й тендітна дитяча спинка.
Анна подала подрузі ситцеву сукню в голубий горошок. Навіть коли голова й руки дівчини зникли під сукнею, вона й далі розповідала новини, що сталися в будинку відтоді, як вони бачилися востаннє.
Спочатку з-під сукні з’явилися розчепірені короткі пальці з короткими широкими нігтями, далі міцна, вузька голівка з рівномірно тонованими, немов цінне дерево, щічками та гарними очима. Брови й загнуті вії були набагато темніші від імлисто-русявого волосся. Коли невеличкі вуста розтулялися, на гладеньких щічках з’являлися, зникали і знову з’являлися ямочки, надаючи обличчю якоїсь своєрідної живої чарівності.
Раптом у радісному пориві Марія впала горілиць і витяглась на весь зр-іст, а потім, підкинута матрацом, повернулася на бік і уткнулась обличчям у пелену Анни, яка мовчки обхопила руками цю чарівну голівку.
На першому поверсі хтось несподівано закричав. Крик відбився від протилежної стіни й, посилений вузьким двором, вихопився над п’ятим поверхом у небо. Знову почувся протяглий лютий рев, а потім верескливий жіночий голос.
— Ну ось, він її знов лупцює.— Марія підхопилася.— Нема такого дня, щоб вони не лаялись. А проте не розходяться.
Жінка, яку били, також жила з іншим, коли її чоловік був на війні. Так чинили багато жінок і не робили з цього таємниці. Марія могла годинами розповідати про те, скільки ненависті й нужди, хвороб, боргів, трагедій,- а також зворушливого піклування та відданості знає цей будинок.
«Зі мною точнісінько те саме,— думала Анна.— Жінки сходяться з іншими, бо чоловіків нема вдома або взагалі вже нема. Таке трапляється щодня».
Карл стояв на третьому поверсі коло зачиненого вікна, непорушно, мов полонений, що знемагає в чеканні.
— А якщо твій чоловік переб’є все на друзки, коли повернеться й побачить, що ми зійшлися? — спитав за стіною слюсар.
У кутку двору зібрався цілий натовп: напівголі діти, золотушні й бліді, жінки в якомусь лахмітті, чоловіки в самих сорочках, з сірими обличчями. Вони винесли на свіже повітря охлялого з голоду старого, якому зробилося погано.
Посеред двору стояв міцний молодий робітник у позі стрільця з лука, усім корпусом перехилившись назад. Він щосили натягнув свій лук — півтораметрову, майже рівну, тонку штабку зі сталі; довга стріла з тонкої, як очеретинка, нікельованої сталевої трубки злетіла прямовисно вгору, в сонячне небо, а потім, виблискуючи, повільно перекинулася в повітрі й понеслася назад у по- хмуру ущелину двору: небезпечна зброя в дужих, нетерплячих руках, яка при падінні може тяжко поранити й самого стрільця.
Він вистрілив ще раз і ще. Всі позадирали голови, збившись у кутку двору,— сірий, похмурий гурт людей. Навіть охлялий з голоду старий і той звів очі вгору.
Велосипедний дзвінок покликав Ельфі до вікна.
