Він ще говорив, а руки її вже непорушно завмерли.
— Що ви розповідаєте? — прошепотіла вона схвильовано.
«Або вона мене любить, або їй взагалі байдуже, що зі мною станеться»,— думав він.
— Чи знаю я, що ти сказала своїй подрузі, коли надійшла помилкова звістка? Тобі було важко, як і іншим жінкам. Від такого розривається серце... Та я ж знаю тебе, ти зовсім не йняла віри, що з тобою таке сталося чи взагалі, може статися. Ти ж мов той кленовий листок. Навіть схожа на нього. Ти в це, либонь, аніскілечки не вірила, навіть коли гадала, що віриш. А потім і для тебе життя, мабуть, усе-таки взяло своє, хтозна пощо й навіщо. Сама туга та* туга. Просто за ким-небудьі Мені це відомо... А тобі? Ти тужила?
Анна ніколи не гнівалась на Ріхарда. Вона ніколи не відчувала, що чоловік її не розуміє, але й не думала, що він її знає. Вбни з ним ніколи не розмовляли ні про що інше, крім щоденних турбот. Вона й тепер не бралася порівнювати обох чоловіків. Анну палив сором від того, що вважала цього брехуном.
Уже не вперше Карл словом, поглядом, голосом торкався в ній чогось досі незайманого. З учорашнього вечора в ній пробудилося передчуття, ніби їй ще належить багато чого пізнати в самій собі. На цілі хвилини вона завмирала в полоні ще незвіданого прекрасного почуття. Але внутрішньо Анна була повільна людина, не здатна до різких перемін. Щира вдачею, вона жила, чинила й дихала так, як їй підказувало серце. її буття, її єство, все, чим вона досі жила, враз відділилися від минулого, де був Ріхард,— минулого, яке тепер здавалося пережитим, збляклим, забутим.
З часом Карлові довелося взнати, що вірність — це не що інше, як повільність.
Скована раптом цим минулим, немов чимось чужим, нав’язаним силоміць, вона корилася необхідності відхилити Карлові домагання, хоча водночас в ній жило й зростало бажання піти йому назустріч. Неначе паралізована кошмарним сном, вона поривалася і не могла зрушити з місця.
Запевняючи, що він — Ріхард, Карл оживив Аннине минуле, як оживляють спогади дитинства. Але, крім почуттів, все інше йому здавалося неправдою. Жінка, яка колись належала іншому, була не його Анна, його Анна— та, яка належить йому. Для нього власна брехня стала правдою, а дійсність тільки видимістю.
Щовечора, повертаючись після пошуків роботи, він безпорадно ставав перед стіною, яку звів сам і яку не міг подолати, не йдучи проти своїх почуттів.
Аннина правда була інша, ніж його. Обоє щирі люди, вони не могли чинити всупереч своїм почуттям. Вони попали в таку безвихідь, коли усталений плин життя, будь- який обмін почуттів, всяка боротьба приречені й безплідні, коли неможливе навіть фізичне зближення.
Вона зажадала, щоб усі ці тижні він виходив з дому й повертався обережно і непомітно. Ніхто не повинен знати, що він ночує в її квартирі.
4
Аннина подруга Марія жила в своєї сестри на п’ятому поверсі сусіднього корпусу. В її комірчині якраз уміщалося вузеньке залізне ліжко, яке до останнього сантиметра займало простір між дверима й вікном.
До вікна комірчина трохи ширшала. Там стояла розхитана залізна тринога з умивальником. Для стола та стільця місця не лишилося. Вранці Марії доводилося ставати навколішки в ліжку і так умиватися.
