Обличчя перехожих, що знічев’я блукали цього недільного пообіддя, трохи жвавішали, коли вони бачили Анну, яка ступала м’яко і впевнено, велично й звабливо несла свої високі стегна і взагалі мала ошатний вигляд, а поруч — чорного, здичавілого суб’єкта без комірця, в іікому, наче в жару під попелом, тлів якийсь вогонь.
Вони простували до міста. Вперше разом. Три довгих місяці пробирався він полями й лісами — все до неї, до неї — і ось його мрія здійснилась. Він іде поруч неї.
Карл відстав на кілька кроків, щоб глянути на неї ззаду. І враз видива, які він побачив колись у степу, повернулися до нього знов: Анна, в простій коричневій сукні, що щільно облягала тіло, явилась йому, як являється привид померлої коханої, що наближається знайомою алеєю. Він зблід, охоплений цим несподіваним почуттям.
«А якщо чекати доведеться роками?» — думав він, не бажаючи чекати ні хвилини.
Вона озирнулася на нього. У стриманому погляді її розумних очей відбивалося внутрішнє багатство, і зненацька невиразне відчуття, що колись, саме за таких обставин, вона вже оглядалася до нього, охопило і її.
— Невже це можливо...
Він одразу про все здогадався, бо все його єство, вся його воля зосередились на одній думці.
—...що я з тобою тут уже гуляла?
Вони звернули в алею, що з’єднувала передмістя з містом. Це була алея його видив.
— Якось ти прийшла сюди, то було ввечері, й чекала на мене отут, під оцими деревами.
Цього йому Ріхард не розповідав. Але так мало бути. Він розумів, що Анна чекає. Він ніс у собі правду й висловив її.
Анна відчула, як увесь її лівий бік, де він ішов, розчиняється в теплі. Реальні перешкоди зникали. Душа її рвалася до життя. їхні почуття злилися.
Анна не думала. Вона вірила тому, що відчувала.
І щоб звідати до кінця всю глибину свого почуття, вона
повинна була виказати його словом — знов назвати його ім’я. І вона його назвала:
— Ріхарде!
Він замкнув зачароване коло, сказавши просто:
— Я тебе кохаю.
Отак вони й ішли.
— А дитину? Тепер ти її хочеш? Тепер ти хочеш дитину?
