— Від Беш. '
Беш була стара бабця, котра знала всі новини в будинку і розповідала їх сусідам.
«Що ж тепер буде?» — подумала Анна, але тут її раптом обійняла подруга, і вона відчула на Маріїних щоках сльози.
— Чому ти мені нічого не сказала? Весь дім про це балакає! Одна я нічого не знаю! Потайненька ж ти в мене! Я хочу його бачити... Пане Ріхард, я зараз же повинна на вас подивитись, неодмінної
На сходах було темно.
«Що ж тепер буде?»
— Яка я рада!
Анна, власне, теж була рада. «Яке важке щастя,— міркувала вона.— Яке важке...» Вона ступила до дверей, відчинила їх, увімкнула світло.
Анна могла б сказати, що Карл не її чоловік, що вона його просто любить. Навіщо критись? Для мешканців цього будинку не дивина, що жінки, чоловіки яких воювали, анітрохи не криючись, приймали інших.
І вона могла б не боятися, що її спіймають на брехні, й заявити, ніби Карл — її чоловік. Адже за ті вісім днів — від переїзду в місто і до початку війни — Ріхард у цілому кварталі ні з ким не познайомився й ні з ким не розмовляв. А відтоді ж минуло чотири роки.
Але не ці думки, що блискавкою пронизували її свідомість, а власне бажання, все, що вона зазнала з Карлом, мали для неї вагу.
Тепер їй було вже зовсім байдуже — Ріхард це чи ні. Що він не брехав, вона відчувала. її переживання,-її почуття теж були щирі. Це було важке, добре щастя. •Нехай усі думають, що він її чоловік, якщо цього хочуть він і її щастя-доля. А вона сама хіба не хоче цього?
Ось він стоїть і подає Марії руку, наче це само собою зрозуміло. Стоїть і весь аж світиться. .
О, вона також хоче цього. Вона хоче цього. Хоче... Цей. шалений чоловік, що може бути тихим, як кущик герані на підвіконні! Бо він такий щасливий, уже не самотній... Уже не самотній! Як це добре! Як прекрасно!.. Маріїне обличчя сяє. На радощах вона сміється і плаче водночас. Життя ж бо таке гарне. Тільки воно її, Анну, довго поминало.
Як незадовго перед цим у дворі враз знявся багатоголосий гамір, так тепер там запала раптова тиша. Почулися дивні звуки, високі й деренчливі. Два вуличні музиканти налагоджували свої саморобні інструменти: піаніно— ящик з ялинових дощок з-під макаронів, півметра завширшки, а клавіші пофарбовані в біле й чорне, і скрипка, зроблена з коробки для сигар.
Перший обережно вмостив на принесеному ослоні тендітне піаніно, яке мало не розсипалось, а другий повільно повернув свою скрипочку з підставкою, як у віолончелі, й обережно впер П в ослін. Такі ж обережні, як і рухи музикантів, залунали й перші звуки.
Великі мозолясті руки з товстими пальцями ледве вміщались на клавіатурі. Обидва музиканти мусили стримувати свою
