А вранці? Що сталося сьогодні вранці? Що сталося з нею?
— Покладіть іще кістку на суп.
Як так можна?! Адже зовсім чужий чоловік! Це просто... просто жахливо. Анну охопив відчай.
Дорогою додому вона зустріла знайому. Та бідкалася, що жири й борошно знов подорожчали. Анну терзав відчай.
— Авжеж, за тиждень набирається...— Знайома почала підраховувати.
Анна боїться йти додому. Він там, нагорі. їй хочеться, щоб удома, коли вона повернеться, нікого не було. Вона повинна обдумати все на самоті. Все обміркувати. Як їй тепер повестися? Що буде?
З Анною сталося те саме, що буває з багатьма жінками після того, як вони, залишивши кімнату пригод і опинившись на вулиці, в іншому оточенні, серед метушні, раптом тверезіють і вже не в змозі збагнути свого вчинку.
Вона підіймалася сходами, почуваючи себе невірною дружиною, яка, зрадивши свого чоловіка, повертається додому.
Дійшовши до площадки другого поверху, вона зупинилась. «З цього великого, великого світу до мене, в мою кімнату приходить чоловік, котрий знає все моє минуле. Знає краще, ніж я сама! Ще до того, як я скинула сорочку (і як я могла це зробити!), він*мені точно сказав, де в мене три родинки. Приходить і раптом розповідає багато чого такого, про що я й сама вже забула». Анна втупилася в трафарет на стіні.
Найрадніше вона зараз піднялася б ще на два поверхи вище до своєї подруги. Там усе знайоме й зрозуміле. Як і всі ці чотири роки. Розповісти їй усе. Можливо, вона знає раду. Але там, у кімнаті, на спинці стільця, висить біла чоловіча сорочка. Безладдя... Що він робитиме, коли вона зайде? Де стоятиме? Коло вікна? «То правда — завіски на вікні нові. А коли ми купляли ті, перші, я і Рі- хард,— але ж Ріхард загинув, загинув чотири роки тому, боже праведний, він же загинув! — продавець сказав: «Вам пощастило». Він так і сказав: «Вам пощастило». У продавця були ще коротко підстрижені чорні вусики, а на лобі два прищі. Ріхард ще звернув на це її увагу.
«Але ж я з ним познайомилася тільки вчора. Адже це неможливо, щоб він називав мене на «ти»,— думала
Анна, вже беручись за ручку дверей.— Він же обманює. Обманює... І я з ним...» Гнів, ненависть й сором переповнили її.
Отоманка була застелена й підсунута до стіни, стіл після сніданку прибраний. Аннине ліжко було також застелене, не дуже вправно, не зовсім гладенько. Вся кімната мала чепурний вигляд. Коли вона ввійшла, Карл уже вдруге підмітав довгим віником підлогу, підбираючи останні смітинки.
«І Ріхард інколи брався за хатню роботу,— промайнуло в неї.— Тільки не сяяв так з радощів».
Коли Анна побачила Карла, який стояв, зіпершись на держак віника, мов справжній двірник, що перепочиває і з спокійною душею розмовляє з перехожим, її гнів, ненависть і жах від того, що вона віддалася облудникові, розвіялись.
