обличчя розпливлося і раптом стало таке порожнє, наче вона відразу утратила здатність мислити.
— Зовсім не так!
Він ніжно примусив її розігнути й відвести праву ногу і пригорнув до себе її праве плече.
— Ось так!
її голова впала на подушку. У звичній позі в ній раптом ожило все минуле з Ріхардом. Віддаючись, вона шепотіла його ім’я, вперше і як ніколи переконана в тому, що в її обіймах справді Ріхард. Теперішнє й минуле в цю хвилю злилися і для неї.
Опісля Анна годинами мусила докладати неймовірних внутрішніх зусиль, щоб зберегти віру в те, що він — її чоловік. За ці години вона зрозуміла, що людина, навіть коли вона неспроможна викликати до життя певну думку, здатна все-таки відкинути іншу, що гнітить її.
Десь під серцем у Анни наче містився якийсь психічний м’яз, і його треба було весь час напружувати, щоб тримати на відстані цю невблаганно нав’язливу, тверезу думку про те, що цей чоловік не.Ріхард.
Карла, сповненого коханням, такі сумніви не мучили.
Пестячи Анну, сп’янілий від щастя, він приймав її пестощі і вже думав про те, що не пошкодує сили й енергії, аби налагодити їхнє життя.
Після переїзду в місто і до самого початку війни — всього якийсь тиждень — Ріхард працював на машинобудівному заводі «Кіпп і Треф» і був незадоволений заробітком.
Поки Анна одягалася, Карл казав, що на «Кіпп і Греф» він більше не піде, бо там надто кепсько платять.
Вона здригнулася, схвильована несподівано яскравим спогадом. Але це почуття відразу минуло. Анні ще й досі здавалося, ніби вона пливе понад землею. Вона вся була в полоні цього тихоплинного приємного почуття, і твереза думка й тепер не могла проникнути до її свідомості.
Коли Анна виходила на вулицю, щоб дещо прикупити на обід, їй здалося, ніби в будинку все змінилось. Кругом усе було таке знайоме і водночас зовсім інше. Сходами спускалася зовсім інша людина.
Вона йшла залитою сонцем вулицею назустріч людському потоку і вдихала свіже ранкове повітря — інше повітря. Повз неї продріботіла худенька бабуся з великим кошиком на руці. Бавилися, перегукуючись, діти. Проїхала підвода різника. Перед дверима гомоніло двоє ремісників у святкових сорочках. Вона повинна зайти до лавки й сказати, скільки їй потрібно м’яса. Треба прикинути й розрахувати так, щоб м’яса вистачило на двох. Потрібно подумати. Почуття поступаються місцем думці. Анна починає відчувати власне т]ло, вона вище підносить свіжу й легку голову.
—• Ні, замало,— сказала вона м’ясникові.— Покладіть іще чверть фунта.
Бо нагорі, в кімнаті, чекає чоловік. Йому також потрібно їсти. У неї гість. Гість.
Так, але її з тим гостем розділяє безодня. Що їй до того чоловіка в кімнаті? Він прийшов лише вчора. Чотири довгих роки, день крізь день, вона жила сама. 1 ось учора приходить ця чужа людина.
