Вони вдвох присунули отоманку до стіни.
Анна нахилилася, щоб постелити,— достоту так, як він уявляв, лежачи в степу, за тисячі кілометрів від неї.
— Я погашу світло,— мовила вона, коли вже споночіло.
Роздягаючись, він раптом застиг, прислухався до її тихого шарудіння. Вона теж одразу завмерла, закинувши ногу на ногу й тримаючи обіруч напівстягнуту панчоху.
Вже в постелі, підклавши руки під голову, лежачи з розплющеними очима і якийсь час вслухаючись у тишу, він спитав:
— Ти вже лягла?
Він спитав іще раз. З того, як вона тихо промовила «так», відчув, що їй теж не спиться.
Приглушений гомін великого міста, який раз у раз порушували басовиті гудки — далекі й близькі,— обступав глибоку тишу кімнати.
Анна не наважувалась навіть поворухнутися, боячись інтимності свого шарудіння. Аж коли почула його рівне дихання, вона обережно перемінила незручну позу.
Карл уже роками не спав на чистій білизні. М’язи ніг посіпувалися від перевтоми. Берёг річки, мерехтіння широкої водяної поверхні, скелі, дрімучі ліси, біла й безконечна степова дорога, синя далечінь і до болю знайомі подробиці проносилися крізь його свідомість, мов порізаний на тисячі кадрів і знов безладно змонтований кінофільм.
Потім він побачив уві сні такий знайомий рідний край. Йому десять років. Свіжого недільного ранку він, як бувало, вирушає з батьком за місто, прошкує через поле до села, що розкинулось між пологих узгір’їв.
Ось вони завертають до сільського шинку і сідають під старим деревом. Поруч садок, в ньому повно квітів. Тихою недільною вулицею проходить літній селянин. Вітається.
Батько, як і тоді, жартує з господаревою донькою, ловить її за руку.
— Не смій її чіпати! — кричить Карл.— Це ж Анна!
Батько відразу забирає руку.
Господарева донька обіймає Карла за плече і по-материнському поїть його молоком з високої склянки.
Він прокинувся зі спокійним відчуттям щастя й затишку.
Анна спала.
Охоплений раптовим почуттям великої відповідала ності, він прислухався до дихання дорогої йому людини. Пого сповнювала вдячність.
