— Ріхард.
Вона поточилася назад і зіперлась рукою об стіл.
— Мій чоловік?!. Ні, ви не мій чоловік!
— Анно! — Карл ступив крок, другий,, від хвилювання коліна йому підітнулись, і він сів.— Аино!
його тон зворушив її.
Як жінка, котра навіть при найтяжчому лихові продовжує порати повсякденну дрібну роботу, Анна піді-
йшла до плити, повісила на стіну солянку, підібрала три спалених сірники й, схиливши голову, застигла на мить — достоту так, як незадовго перед цим Карл побачив її внутрішнім зором.
Вона різко обернулася, неначе досі була за дверима її оце щойно зайшла до кімнати. На її білих, як молоко, скронях проступили червоні плями.
Чиста, безпосередня вдача не дозволяла Анні, навіть усупереч її переконанню одразу й рішуче не повірити людині, яка* розмовляла з нею так щиро. Вона дивилася на нього, як глибоко ображена, але беззахисна жінка.
— Ну ж бо, Анно,— мовив він,— ти мені не віриш, Анно?.. А в мене на світі тільки одна ти.— Його усмішку зігрів теплий потік життя з усіма його радощами й лихами, і фальш стала для нього правдою, коли він сказав: — Ти моя дружина.
Анна знала, що він каже неправду, й водночас відчувала, що його слова й почуття щирі. Склавши на грудях руки, вона стояла розгублена, бо чужий чоловік, який сидів, зігнувшись, перед нею на стільці, не здавався їй зовсім чужим.
Вона підійшла до шафи.
— Святий боже, навіщо ви таке кажете!
Вона пошукала в шухляді й простягла Карлові пожовклу листівку.
— Адже так давно! Вже чотири роки.
Вона знов склала руки на грудях.
Це було повідомлення військової частини про те, що 4 вересня 1914 року Ріхард загинув. Карл покрутив у руках листівку, перечитав іще раз і всміхнувся.
— Це неправда, Анно. Це ж неправда.— Він узяв її за руку.— Що вони тут понаписували... Повір мені.
Від радості він так розхвилювався й розчулився, що вона лише по хвилі посміла вивільнити свою руку. В очах її був страх, а заразом і божевільна надія жінки, яка, щойно втративши супутника життя, ще сподівається, що ось-ось коханий, як і колись, переступить поріг дому.
