плиті, і сковорода на гвіздку, і торбинка з шитвом на підвіконні.
Коли вона заходила, він лишався сидіти, стежачи за нею поглядом. Від ходи в неї ворушилися пасма волосся на чолі — і його охоплювало щастя. Вона це відчувала. Готуючи вечерю й проходячи мимо, вона торкалася рукою його голови і плечей.
— Де ж ти була, Анно?
її голос, що так їй підходив, промовляв до нього, наче саме щастя:
— Я була в шевця. Гадаю, Ріхарде, твої чоботи знову будуть, як нові.
А йому здавалося, що вона каже: «Я тебе кохаю дужче, ніж своє життя».
Він кохав її в тисячу разів дужче, ніж своє життя. До повернення сюди життя його було порожнє — вічний неспокій, камінь на серці, самота.
Від інших людей, таких, як вони, їх відрізняло й підносило над ними те, що вони усвідомлювали своє щастя і кожну хвилину, кожну секунду свого існування заповнювали глибокою ніжністю, яка виявлялася щомиті і 'в кожному погляді.
Фізичне в своєму коханні — нічні обійми — вони зуміли поєднати з внутрішнім світлом свого почуття. І те й те для них було невіддільне. В тих обіймах вони досягли вершини і змісту життя.
Кожна дрібниця доповнювала келих життя. Навіть невеличка складка її праної, трохи вицвілої на клубах сукні, що обіймала стан, підкреслюючи лінії її постаті, промовляла йому про безмежність його щастя.
Розмовляли вони мало. їм не треба було слів. У них був повнокровний, напружений пульс життя, злагоджена хода, щасливі обличчя. Вони були багаті.
Анна, що в усьому любила лад, нарешті кинула шитво в куток. Він підвівся разом з нею.
— А тепер ходімо гуляти.
Місто, люди, луги, ліс, повітря — все належало їм, бо вони належали одне рдному.
Після одної з таких прогулянок уздовж залізничної колії — звичайні телеграфні стовпи, що бігли в далечінь, здавалися їм прекрасними — до них додому з плачем прибігла Марія.
З фронту у відпустку прийшов сестрин чоловік. Він подивився на сина слюсаря, вислухав виправдовування дружини й, не мовивши й слова, вийшов і першим же поїздом поїхав назад на фронт.
Всі троє сиділи коло столу при лампі. Марія плакала. Вона простягнула руку. Анна подала їй хустинку.
— Ми й не думали, що він так сприйме це.
Анна глянула на свого чоловіка, потім на подругу.
— Що ж йому було робити? — вона відчула, як їй щось здушило горло, і ще не знала чому.— Адже він її
