Незабаром сусіди знову стали вітатися зі слюсарем, а Маріїній сестрі тільки коли-не-коли доводилося чути, хто вона, мовляв, така,— приміром, коли вона заявляла й свої права на домову пральню, що завжди була при* водом для пересварок між охочими нею користуватися.
Довше тривали чвари між її двома хлопчиками та дітворою двору. Не раз на день вони встрявали в бійку, захищаючи матір, бо з усіх кутків і дверей чулося: «Ваша мати — підложниця!»
Анна стояла перед висунутою шухлядою комода. Досі вона лежала на отоманці, потім несподівано встала, витягла шухляду і тепер дивилася в неї, не знаючи, що їй, власне, потрібно. Аж коли в руках опинилася пожовкла листівка, якою військова частина чотири роки тому повідомила, що Ріхард загинув, її з голови до ніг пройняла гаряча хвиля. Погляд її блукав по листівці.
«Але ж він з хвилини на хвилину має прийти»,— подумала вона, враз охоплена щасливим трепетом. «Може, ви знаєте й те, що я пережила до заміжжя, коли була ще дитиною і молодою дівчиною?»
Ах так, це було того разу!.. Авжеж, він знає все. Більше, ніж будь-хто на цілому світі, більше, ніж вона знає про себе сама. Тільки тому, що він її так палко кохає. Вона хоче лише його, тільки його на все життя. Ніщо інше неможливе, та й немислиме.
Це було щось далеке-далеке, забуте минуле. «Загинув 4 вересня 1914 року...» Від тих часів лишилося тільки оце. Поштова листівка. Це правда? Але ж він сказав, що військова частина помилилась... Помилилась? У чому? Що він її чоловік? У чому ж?
Раптом її мозок і тіло обійняла така втома, що вона, спираючись на меблі, ледве дісталася до отоманки. Впала на неї й одразу заснула.
Годинник вибив шосту, потім сьому. Вона спала міцно, без сновидінь, всі м’язи були розслаблені. Листоноша поторсав двері за мідну ручку й просунув у щілину листа.
В цю соту частку секунди почався сон, що порушив Аннин спокій, як перший грім порушує тишу. Пойнята страхом, вона схопилася й підбігла до дверей. Там лежав лист від Ріхарда. Вона не могла його підняти, бо він був прибитий до підлоги чотирма великими цвяхами.
«Отже, я взагалі не зможу його прочитати. Це добре. Не зможу. Нехай сам розпечатує. Адже він ось-ось
має прийти... Але якщо він його прочитає, тоді все пропало. Який жахі Всьому, всьому кінець!»
Вона принесла обценьки, стала навколішки й витягла три довгі цвяхи, потім іще три. Та все одно в листі стриміло чотири цвяхи. Це добре. Листа не прочитає ніхто. Заспокоєна, вона повернулася до отоманки, щоб знов лягти спати, і в цю мить прокинулась.
* «Отже, лист був прибитий до підлоги лише уві сні. Он він лежить на тому самому місці. Мені все це тільки наснилося. Треба його підняти».
Анна знов рушила до дверей, глянула згори вниз на листа й відразу ж побачила Ріхарда, якого від неї відділяла невидима прозора стіна аж до неба. «Це стіна небуття»,— мовила вона вголос.
Ріхард був без голови, він дивився на неї невидющими очима і проказав відсутніми губами: «Дай мені
