виделку».
Вона подадд йому виделку, в якої один зубець був трохи коротший. Ріхард сидів за столом, без голови, і різав хліб на довгасті шматочки.
«Але ж це знову тільки сон! Я цього не знесу. Я повинна прокинутись. Прокинутись! Повинна!»
Стогнучи, ледве владаючи руками, вона виплуталася з грубих, тягучих гумових кайданів, двома кроками підскочила до листа і розірвала конверт, але від хвилювання й страху не могла нічого прочитати.
Анна все ще лежала на отоманці й міцно спала, склавши руки біля підборіддя. Ріхард сидів біля столу, без голови, • жував, привітно всміхався й, поглядаючи на неї, казав: «То пусте. Я ж усе розумію. Інакше й не могло бути. Поспи ще трохи».
її огорнув дивовижний спокій. Снилося, ніби вона знов заснула, поринула в глибокий і солодкий сон.
Аж як лист нарешті впав на підлогу, сон, що почався десяту частку секунди тому — тієї миті, коли листоноша взявся за ручку дверей,— і тривав у її сонній свідомості години, скінчився.
Шурхіт листа перервав сон і збудив її. Ще не стихло клацання підкованих черевиків листоноші по дерев’яних сходах, як вона враз згадала, що їй приснилося, ніби надійшов лист від Ріхарда.
Серце заніміло. їй здавалось, що це й досі сон. Охоплена тяжким страхом, Анна обома руками схопилась за шию. Під дверима лежав лист.
Конверт з голландськими марками був пописаний червоним олівцем і мав безліч цензурних штемпелів. Від нього сильно тхнуло карболкою. Лист був розпечатаний.
Одного разу, ще до заміжжя, Анні наснилось, ніби вона одержала лист від матері, що жила в притулку для старих і роками їй не писала. Тоді в поштовій скриньці справді лежав лист.
Перше, що їй спало на думку,— це спалити листа, не читаючи його. Ледь жива від страху, вона ступила до плити.
«Кохана Анно, тепер я вже зовсім не знаю, в якому я, власне, полоні — англійському чи японському. Я на кораблі. День при дні сходиш потом у кочегарці. Оце вчора інше судно наскочило на міну, пролунало всього два вибухи і судна наче й не було. Але сморід стояв ще кілька годин. Могло статися, що й ми з тобою ніколи вже не побачилися б. Сьогодні вирушаємо далі. Знову через мінні поля. Куди пливемо, ніхто з нас не знає. Листа цього я передаю одним голландцем,— його відпустили додому. Якщо ти одержиш мій лист, то знай, моя добра Анно, що я тебе люблю, як і раніше, й хочу нарешті опинитися біля тебе, в нашій кімнатці. Але годують тут непогано, харчів вистачає».
Лист був написаний три місяці тому. Зненацька Анну обійняв крижаний спокій, як людину, що, осліплена спалахом блискавки, ще перебуває в полоні переляку, але вже заспокоюється.
Від листа тхнуло карболкою — тхнуло ще дужче, ніж від конверта, і їй стало так недобре, неначе всередині в неї застоялась вода. Вона поклала листа на поличку біля вазочок. Ріжок конверта трохи виглядав над краєм. Вона обережно посунула його пальцем далі.
Дитина під серцем заворушилась. Треба швидше бігти вниз, адже зараз має прийти Ріхард. Чи відчинені ще магазини?
