На цій вершині взаєморозуміння двоє сердець знаходять снагу долати будь-які перешкоди, хвороби, небезпеки, які для інших стають фатальними і навіть приносять смерть.
Настав листопад. Грубий червоний струп зі скрижанілої крові та сотень мільйонів людських доль, що вкривав Європу, тріскався. Зникали династії. Міста — ці скупчення осадків — були переповнені солдатами.
Розпочався обмін полоненими. Вже вернувся з полону й дехто з мешканців їхнього ^будинку. Карл і Анна чекали. Ріхард міг з’явитися на порозі кімнати і щохвилини, і через місяць, через рік або й взагалі не з’явитися.
Почуття й воля Карла були наче сковані. Від розлуки його життя розіб’ється, мов крихке скло. Анна часом бажала остаточної розв’язки, катастрофи, щоб звільнитися нарешті від хитання між надією та смертельним відчаєм.
Сусіди розповідали їй про сімейні сварки, що виникали після повернення чоловіків, а також про один випадок, який, мабуть, скінчиться трагічно, бо чоловік, що звик стріляти, вже хапається за револьвер, хоча найголовнішого ще й не знає.
Карлові загрожували звільненням, бо він відмовився поїхати до іншого міста встановлювати нову машину на паровому млині. Щодня, тільки-но він виходив з дому й сідав у трамвай, його охоплювали тривога й страх, що за його відсутності повернеться Ріхард. Цей страх мучив його за верстатом цілісінький день і не полишав доти, доки він знов не переступав порога квартири.
Якось уранці — він уже проїхав кілька зупинок — Карл вискочив з трамвая, переконаний, що в зустрічному вагоні вгледів Ріхарда. Він помчав назад і ще здалеку побачив солдата в довгій шинелі, що заходив у будинок. Коли Карл підбіг до воріт, його наче оглушив сильний удар в груди. Ось вона й надійшла, ця жахлива подія. Він став повільно підійматися сходами. Перед дверима йому знов потемніло в очах. Він не пам’ятав, як відчинив двері.
Ніякого солдата. Анна сиділа край вікна, склавши руки, непорушно. Вона чекала. Вона анітрохи не здивувалась, коли побачила Карла, його розгублений вигляд.
Він мовчки ступив до неї, притиснув її голову до своїх грудей і так само мовчки вийшов з кімнати.
6
Ешелон — такий довгий, що з сільського полустанка ще було видно останній вагон, тоді як паровоз уже наближався до наступного села,— повільно, наче підвода, рухався засніженою рівниною.
В проходах, на площадках сиділи й стояли солдати, звільнені військовополонені, всякий люд, що повертався додому з валізами, торбинками, клунками. Голови, спини та клунки виглядали з усіх вікон. Навіть товарний вагон з написом «Для 8 коней», широкі розсувні двері якого були відірвані, заповнювала сіра людська маса. В поїзд, що мав три тисячі місць, набилося десять тисяч пасажирів. Поїзд злиднів,, що повз злиденною країною.
Ешелон ішов у десять разів повільніше, ніж звичайно. Розкладу руху не існувало. Часто машиністові доводилося зупинятись посеред дороги й чекати, поки знов набереться пара. Паровоз був старенький, вугілля складалося наполовину з потерті та каміння.
Велосипедист, що їхав засніженим путівцем, без особливих зусиль устигав за поїздом, спокійно перемовляючись із солдатом у вікні.
