— Авжеж, авжеж, революція! Тепер буде інакше, тепер усе буде інакше!
А коли поїзд знов зупинився серед поля, велосипедист і собі сів у нього. Квитків не було, не було більш нічого.
В одному купе, темному й похмурому, мов підземелля, що просмерділо димом, давньою вологою й давнім потом, солдат, який повертався з країни, де ще був шоколад, дістав із шинелі шматочок цієї дорогоцінності в сухозлітці.
— Ого, звідки це у вас? Дуже, як-то кажуть, цікаво, авжеж, тепер це дуже цікаво,— примовляв якийсь баварець, кисло посміхаючись.— Ану ж, дайте разок понюхати. Невже таки справжній?
Йому дали понюхати. Всі дивилися на той шоколад, на обгортку, що блищала, немов зірка в пеклі.
В урочистій мовчанці, яку порушували тільки круті дотепи, власник шоколаду відколупував складаним ножиком кожному з товаришів у простягнену руку по манюсінькому шматочку. Решту сховав назад до кишені.
— А це нехай для моїх дітей. Для дітей!
Потім дістав фотографії дітей та дружини. Помалу всі повитягували з гаманців фотографії своїх рідних. Знімки мандрували з рук у руки. Розчулені й тремтячі голоси, ледве стримувані сльози. Розповіді, описи, вигуки — все злилося докупи. Ті, що поверталися додому, не мали нічого. Нічого, крім туги.
Ріхард повернув власникові шоколаду його знімок.
— У мене немає фотографії дружини. Всі ці роки я шкодував, що жодного разу не міг побачити, яка вона. Але тепер уже недовго ждати.
— Скоро ви її побачите в натуральному вигляді — промовив баварець з цапиною борідкою, що весь час кисло посміхався. На ньому був темний цивільний костюм і капелюх з обвислими крисами. Всю дорогу він стояв, тримаючись за сітку для багажу, і кожному що-не- будь казав.
Несподівано поїзд шарпнуло, й він зупинився. Пасажири вже звикли до цього. Розмова тривала далі. Переступивши через клунки, ноги та товаришів, що влаштувалися просто на підлозі, Ріхард виліз у вікно — двері були захаращені речами.
Майже з кожного вагона хто-небудь виходив. Позіхаючи, вони потягались і розстібали нижні гудзики шинелей. Подорожні позаймали й туалети або ж позавалювали двері до них клунками.
Накульгуючи, Ріхард обережно ступив кілька кроків, пробуючи, чи ще може ходити. Незадовго перед від’їздом йому возом переїхало ногу. Вже два тижні, день і ніч, він був у дорозі. Впевнившись, що поїзд ще трохи постоїть, він прошкутильгав далі від колії, сів просто в сніг і високо засукав холошу. Вся нога від кісточки до коліна була буро-зелена, як недоспіла слива.
Всі вже позаходили до вагонів. Він стояв сам на сліпучо-білому снігу — чорний силует, різко окреслений, широкоплечий, кашкет без козирка, шинель до кісточок. З диких заростів брів та бороди виглядали тільки ніс та очі, як у самотнього, загнаного.звіра.
Брудний, вошивий, здичавілий, чорний — таким Рі- харда виригнула війна; коли його темна постать рухалася сніговою рівниною, здавалось, ніби до засобу пересування двадцятого століття наближається первісна людина, яка щойно вийшла з
