Але тепер Ріхардову впевненість і врівноваженість повивала якась зовсім не знана досі радість, тремка й легка, мов метелик, що пурхає навколо слона.
Додому було не близько. Трамваї того дня не ходили. Карлові від фабрики до будинку було йти ще на третину далі. Але Карл ішов розгонистою ходою — у нього були здорові ноги.
Анна вже поставила на стіл вечерю й спустилася вниз купити хліба. Надвечір, знаючи, що Карл ось-ось прийде, вона завжди заспокоювалась.
Ріхарда наздогнала порожня безтарка, запряжена двома ваговозами й без задньої крижівниці. їздовий спинив коней і запропонував підвезти подорожнього. Рі- хард заліз у безтарку. Коні ліниво потюпали далі.
Решту шляху Ріхардові довелося пройти пішки. Коло воріт стояли слюсар з Марією. Ріхард придивився до будинку,. Чотири роки тому він був ще новий, тепер фасад мав облуплений, занедбаний вигляд.
— Вам хтось потрібен у цьому будинку? — поцікавився слюсар, а Аннина подруга, дуже вразлива вдачею, приголомшено розглядала цього обшарпаного чоловіка, що повернувся з фронту; в його зовнішності нестримна залізна сила поєднувалася зі слідами жахливого тягаря воєнних років.
Та сама радість спонукала його відповісти:
— Так, так, моя дружина.— І назвав її ім’я.— Адже вона ще живе тут?
— Так, але...— розгублено почала Марія, не знаючи, що казати далі.
— ...але фрау Анна може бути одночасно замужем лише за одним, а не за двома! — докінчив, весело ошкірившись, молодий робітник, що-єтояв у воротях. Але Ріхард уже поминув його.
Коли він — у довгій шинелі, що мела сходи, брудний, стомлений і трохи згорблений — авжеж, навіть згорблений,— припадаючи на ногу, підіймався вгору, йому здавалось, ніби всі ці чотири роки він брів крізь самотність і страхіття, злигодні й душевні скрухи — все додому, додому...
Анна чула ту важку кульгаву ходу, яка лунала так, неначе двоє людей щось тягли по сходах. Вся вона аж світилася, як ото іноді світяться вагітні.
Він не постукав. Двері відчинилися. На порозі мовчки зупинився чужий, чорний чоловік.
Анна також мовчала. Мовчала запитливо, дивлячись на нього застиглими очима.
Він обвів поглядом кімнату.
— Що ж, Анно, ти мене не впізнаєш?
Вона його не впізнавала. Вона не впізнала б його на вулиці. Знала, що це він, що це має бути він. Вона чула, як кров відступає з її рук і ніг, чула її гарячий клекіт під шкірою.
Він підійшов до неї, простягнув їй руку. Вона поклала в неї свою крижану долоню. А потім, неначе щось до болю само
