печери.
Ріхард міркував: «Через дві години я буду вдома, в нашій кухонці, біля Анни». А в цю хвилину повитуха .казала Анні: «Все йде гаразд». Хоч Анна ні на що не жалілась, вона все-таки послухала Карла й дала себе оглянути.
— Ви як образок. Кого я тільки не оглядала! Боже мій, якби ви тільки знали! Але ви гарна жінка. Просто замішуєшся! — з усмішкою примовляла повитуха.
Анна лежала на отоманці, гола й біла. В натопленій кухні стояв чистий запах печених яблук.
Чорна, скуйовджена кучма Ріхардового волосся з’явилась у вагонному вікні. Він просунув усередину довгі руки. Товариші втягли його до вагона.
Тільки надвечір поїзд порівнявся з першими будинками передмістя, довгою й низькою будівлею фабрики, де Карл іще стояв за верстатом.
Сусіди в купе, які за дорогу заприязнили і охоче підтримували будь-яку розмову, навіть про всілякі дрібниці, не переставали гомоніти один з одним і тепер. Але й погляди їхні, й відповіді були вже не такі уважні. Подумки всі були вже далеко звідси — кожен у рідній домівці.
Події — щасливі чи нещасливі, але поки вони лишалися в певних, хоч і дуже широких межах,— не могли вивести Ріхарда, людину фізично й духовно надзвичайно врівноважену, зі стану цілковитого спокою.
Щоденні, безконечні, часто жорстокі й завжди принизливі муки в таборі військовополонених, які зламали багатьох Ріхардових товаришів і знищили в них рештки почуття власної гідності, на нього взагалі не вплинули. Поки якась краплина не переповнювала чашу його терпіння, він лишався спокійним і сприймав усе так, ніби нічого й не сталося.
Тільки одного разу надійний панцир його душі не витримав. Після важкої цілоденної роботи зголоднілий Ріхард повернувся в табір. І тут до барака заходить наглядач, ні з сього ні з того вириває у Ріхарда з рук миску, випліскує юшку на затоптану, брудну підлогу і, тицяючи пальцем, горлає: «А тепер вилизуй! Ану, вилизуй, собако!.. Ти в мене все повилизуєш!» І б’є Ріхарда кулаком в обличчя.
Навіть тоді ніщо не виказало' в ньому хвилювання. Він раптом ніби перетворився на машину, яка після одного незначного повороту важеля ще працює, але вже по інерції. Отак і він вийшов надвір, не швидше й не повільніше, ніж звичайно, перетнув плац і взяв у сараї для інструментів своє кайло. Він добре усвідомлював, що через півгодини після вбивства наглядача його розстріляють. Але це йому було вже байдуже. Наглядач надто далеко зайшов у своєму мордуванні. Розмірковувати пізно. Іншої ради нема. Вбивство наглядача було для нього чимось само собою зрозумілим, як і самі собою зрозумілі були досі всі наруги, що він їх сприймав, як щось невідворотне.
Проте в бараці Ріхард наглядача вже не застав. Тільки той збіг обставин, що ввечері наглядача кудись підрядили, врятував життя і йому, і Ріхардові.
Коли поїзд нарешті зупинився під критим пероном, Ріхард попрощався з товаришами з тим незворушним і поважним спокоєм, без якого уявити його було так само неможливо, як і без голови. Припадаючи на ногу, він пішов через привокзальну площу з сірим клунком під пахвою. А в цей час Анна накривала на стіл для себе та Карла, який щойно вирушив з далекої фабрики додому. Туга і радість уже не квапили Ріхарда. Чотири роки він тужив за Анною й навчився чекати. Тепер він майже біля
неї. його мета зовсім близько. Сама зустріч з Анною не могла більше нічого додати до його переживань.
