інакше я не можу. Навіть якщо він повернеться і вб’є мене, я не відступлюсь».
Карл також не відступався. Але він був чоловік і мирився зі своєю долею лише після вперто! боротьби до останку, коли в дію пущено все — розум і воля, ніж і зуби. «Смерть — нехай! Але не добровільне зречення!» — вирішив він і почав розповідати.
Вони просиділи до глибокої ночі. Перед нею пронеслися й чотири літа в степу, де дні своєю нестерпною самотою схожі один на один, і зимові місяці у величезному бараці табору для військовополонених. Карл нічого не приховував. Він знаходив утіху в тому, що оголяв перед нею свою душу, показуючи їй, як почуття зароджувалось і переповнювало його.
Вона перебивала його розповідь запитаннями, на які він відповідав так, як відповідав би сам собі.
— Якось Ріхард сказав мені: «Я люблю Анну, як чоловік любить дружину. Так само любить і вона мене. Бо я її чоловік. Адже Анна жінка розважлива». 1 тут я раптом побачив тебе, Анно, в алеї, в тій самій алеї. Ти чекала. Наближався вечір. Жодної душі. Лише ти. Це мене так зворушило. Ти чекала — інакше я цього не можу назвати. Так, наче то було зовсім не на землі. Тоді все це і почалося зі мною. Відтоді ти стала жити в мені, я бачив тебе день і ніч. З того часу я знав про тебе все.
Вона заплющила очі, пригорнулась до нього. Вони сиділи, притулившись щока до щоки. Час і життя зупинилися, злилися в безмежному щасті, якого людині не дано спізнати повністю, бо поруч чатує біль, бо життя, іцо дало десяток разів вільно вдихнути, знов продовжує свою сліпу величну ходу.
— Якщо він мене не покине, ми не зможемо жити.
— Якщо не буде іншої ради,— мовив він, і очі його почорніли.
І ще раз, завдяки своїй готовності краще прийняти смерть, вони виграли в життя світлі хвилини.
Коли вона заходилась готувати вечерю, а він узявся за свій верстат, обоє відчули, що їжа, робота, щоденні дрібниці, думки й переживання тепер втратили всяку вагу, всякий сенс і значення. Віднині їхнє безмежне буття стало чеканням. їхнє життя перетворилося на чекання, яке поглинало все життя.
Карл облишив роботу й, сидячи край столу, знов перечитував Ріхардового листа, підперши голову обома кулаками, мовби виконував важку повинність.
— «...Сьогодні вирушаємо далі. Знову через мінні поля»,— читав він уголос. Раптом у його мозок, мов кров, шугнула жадана думка. Він промовив:
— А якщо...— І не доказав.
Анна враз відчула й зрозуміла те, що він не висловив, і опустила погляд.
Вони торкнулися того боку відносин, де, мов похмурий промінь, може прорватися вина.
Та вони вже випростались, попідводили погляди і в очах одне одного прочитали незбагненну таїну кохання, яке протистояло Ріхардовому праву. Вони вже опам’яталися, вільні від бажання Ріхардової смерті й ладні заплатити за все сповна, якщо має бути заплачено.
