Жаль краяв Аннине серце, коли вона дивилася на цього чоловіка, зарослого, брудного, з розгубленим, заціпенілим поглядом, чоловіка, який ще в дитинстві розучився плакати і тепер, згорбившись на стільці, втуплював у порожнечу сухі очі. З цієї миті її страх минув.
Почувши голос Карла, який казав: «Нам треба йти», Анна почала складати в сумку речі. Вона часто проходила повз Ріхарда, часто її погляд ковзав по ньому, але ні разу їй не спала думка піддатися співчуттю й лишитися з ним. Бо нічого, нічого в світі нема жахливішого від кохання, в якому незглибима відданість, що межує з цілковитим самозреченням, вживається з убивчим егоїзмом.
У двері постукала Марія. Несміливо постукала, несміливо ввійшла. її зустріло мовчання. Вона взялася допомагати Анні, ставши свідком цієї холодної страти.
Вони снували по кімнаті, висовували шухляди, спаковували речі. Ріхард нічого не бачив, нічого не чув. Картини минулого життя з Анною пропливали перед його внутрішнім зором. Адже їм було так добре. Він стрепенувся, розвів плечі, немов хотів ще раз щось спитати, ще раз спробувати своє щастя, але знову тільки похнюпився й промовчав.
Анна зібралася. Востаннє поставила сумку.
— Ріхарде!
— йди собі,— мовив він, і з-під скудовченої бороди вперше показався його широко розкритий рот.
Вона не наважилась подати йому руку; безпорадно глянувши на Карла та Марію, рушила до дверей.
Карл почував себе, як адвокат, що на світанку, за годину до страти, востаннє приходить до засудженого на смерть і не знає, чи, вітаючись і прощаючись, казати йому «Доброго ранку!» та «Бувайте здорові!» Карл вийшов мовчки. По Маріїних уже й так мокрих щоках— чистих, мов персик, укритий пушком,— котилися сльози.
На площадці третього поверху зібралися сусідки і якийсь чоловік; коли закохана пара пройшла повз них, вони не озвалися жодним словом.
Мешканці другого двору, що збуджено обговорювали коло воріт цю подію, розступилися, даючи обом дорогу, а тоді рушили слідом. До них приєднався гурт дітлахів і дві дівчинки-трясогузки — рука в руку, посині-
лі від холоду. З вікон виглядали обурені обличчя. Почулися гнівні вигуки, за ними докори, лайка.
Людей, які не втручалися в неприховані зв’язки заміжніх жінок і навіть не звертали на це уваги, розлютив Анннн обман і та хитрість, з якою вона півроку спритно зловживала довір’ям та добротою цілого кварталу.
Марія, вкрай схвильована, обурена лайкою і вся в сльозах, кричала людському натовпові, що сунув услід закоханій парі:
— Вона ж сама думала, що це її чоловік!
Багатоголосий крик і регіт вдарилися об стіну підворіття. Нарешті Карл і Анна вийшли на вулицю. Карл ніс сумку.
Ще довго люди йшли за ними по снігу, поки не почали помалу відставати. Не відставали тільки молоді парубки. Один
