зліпив сніжку і жбурнув услід закоханим. Потім і собі подався назад, засунувши руки в кишені й піднявши плечі.
— Вертайся до нього, Маріє, вертайся до нього! — просила Анна.
Подруга вже вирішила не залишати Ріхарда самого. Пройшовши ще кроків десять, вона спинилась і, знову ставши тією самою веселою.Марією, дзвінко й радісно гукнула:
— Щасти тобі, Анно, щасти!..
Закохані вийшли на великий незабудований пустир між містом та передмістям. Глибокий, незайманий сніг, який щойно випав, глушив їхні кроки.
Вони звернули до алеї, тієї самої, в якій Карл, лежачи в степу, побачив застиглу в чеканні Анну. Місяць і сніг освітлювали ніч. Від закоцюблого галуззя на білу скатерть лягало чорне мереживо тіні. Холодно мерехтіли зорі.
Вони ні про що не розмовляли, ні про що не думали. З’єднала їх нерозгадана таємниця, а розлучити могла тільки смерть.
Оповідання
Роде зміїний,— хто вас надоумив утікати від гніву майбутнього?
Бо вже до коріння дерев і сокира прикладена: кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й у вогонь буде вкинене.
Роберт, білявий, непоказний чоловік, служив кельнером у ресторані при готелі одного німецького міста. Коли він застигав перед клієнтом у догідливому поклоні й приймав замовлення, в його голові щоразу вовтузилась думка: «Жоден інший фах так не принижує людську гідність».
Коли йому тицяли чайові, на нього це діяло, мов ляпас, за який доводиться дякувати. А коли ті чайові давав клієнт, бідніший за нього, Робертова гідність страждала особливо. Тоді в ньому проривалося презирство, яке іноді доходило до грубощів і жадоби помсти. Траплялося, що Роберт тицяв такому відвідувачеві його чайові назад. Обслуговуючи вельможних панів наборг, він відчував ніби полегшення.
У 1894 році його дружина нарешті народила довгожданого сина. Всю свою любов Роберт віддав цій дитині. Вона мала все: дитячу кімнату, стерилізоване молоко, колясочку на ресорах, пофарбований білим лаком манеж, ляльки. Згодом — іграшкові залізниці, паровозики, повітряні кулі, барабани, шаблі, гвинтівочки, олов’яних солдатиків, а ще пізніше — тростинку, матроський костюмчик і безкозирку з написом «Б. М. Б. Но- ИепгоІІегп» 7, шкіряний ранець, рахівницю з білими та червоними кісточками, полірований пенал.
Син брав уроки гри на скрипці, вчився грати на піаніно й мав змогу відвідувати гімназію. Він повинен був учитися, щоб не стати кельнером. Вже в десять років хлопчик мав власний велосипед, а в дванадцять став членом патріотичної спілки молоді.
Робертове існування розчинилося в синовому житті. Він літав межи столиками, виконуючи замовлення,
