вклонявся, дякував за чайові, знов уклонявся, заощаджував, відкладав гроші, лічив, почав обслуговувати тільки кабіни, дослужився до старшого кельнера, надавав парочкам на кілька годин для таємних побачень затишні номери, на все заплющував очі, дедалі опускаючись у безодню любові до сина; він послав його до університету, посивів, всього себе віддавав роботі, синові. Роберт мав сотні його фотографій, зберігав дитячі костюмчики, безкознрочку з написом «Б. М. Б. Ноііепгоііегп», іграшки — шабельки, гвинтівочки, дерев’яних солдатиків.
Синові сповнилося двадцять. Якось у вівторок він одержав повістку на війну, через півроку одержав залізного хреста.
А влітку 1916 року Роберт одержав повідомлення, що ного син загинув «на полі честі...»
Світ запався.
Вбитий горем батько знов і знов перечитував: «Загинув на полі честі». Ту похоронну він носив при собі в гаманці між банкнотами. Він читав її, коли який-не- будь гість вимагав номер, коли стояв коло більярдного столу, чекаючи на замовлення, коли, зачувши дзвінок, мчав довгим коридором; читав її перед тим, як увійти до номера, і після того, як виходив з нього, тримаючи в руці оплачений рахунок та чайові. Роберт читав її на кухні, у винному погребі, в туалеті. «Загинув на полі честі». Честь! Тільки одне слово з п’яти літер. П’яти літер, які ховали в собі брехню такої пекельної сили, що ціла нація впряглася в ці п’ять літер і сама ж звалила на себе тягар жахливих страждань.
Поле честі було чимось невидимим, чого Роберт не міг собі ні уявити, ні зрозуміти. Це було не звичайне поле, не рілля і не рівнина, не туман і не повітря. Це було абсолютне ніщо. І він мав вірити в нього. Все життя. Позаду — порожнеча, попереду — порожнеча. Роберт стояв посеред цієї порожнечі.
Його руки так само подавали на стіл, виписували рахунки, одержували чайові. Задля чого? Грошей для нього більше не існувало, а його ощадна книжка тепер стала полем честі. А поле честі — то було щось незбагненне.
Найкращі номери Роберт здавав на бажання клієнтів за півціни, та ще й на додачу салон і ванну. Його перевели в кельнери. Коли відвідувачам ресторану рахунок видавався надто великим, він, не сперечаючись,' відпускав дорогі страви та вина дешевше. Після цього його стали брати лише помічником, коли у великому залі готелю влаштовувались банкети чи які збори.
Що може порівнятися з байдужістю людини, яка втратила своє місце в житті? Все стало всього-на-всього полем честі, абсолютним ніщо.
Часто він опинявся в синовій кімнаті, куди під час війни зносив фотографії, дитячі костюмчики, шабельки, барабанчики, гвинтівочки, олов’яних солдатиків. Дивлячись на цей пожовклий, пошарпаний мотлох, він більше нічого не відчував і виходив звідти так само машинально, як і заходив. Цей стан, у якому Роберт рухався, немов заведений, тривав тижнями, поки одного дня людина в ньому самому знайшла снагу постати проти болю. З його рук випала фотографія синочка — у формі піхотинця, з гвинтівочкою на караул,— і Роберт, ніби вражений ударом парового молота, полетів у безодню, а його серце відкрилося стражданню й любові. В Роберта вихопився крик. Один короткий крик.
Охоплений якимсь невимовним почуттям, він намагався ухилитись від того страждання.
Коли дружина спробувала була втішити його словами: «Тепер з цим треба змиритися», які вона чула від бакалійника, пекаря, сусідки, котрих спіткало таке саме лихо, вона відсахнулась, побачивши в Робертових очах небезпечний блиск, і не зронила більше жодного слова.
