Сімсот пар очей семисот слухачів, що застигли в понурій мовчанці, безпорадно втупилися в оратора. В жінок, удома яких чекали порожні горщики, І в жінок, годувальники яких були на фронті чи вже й загинули, щоки взялися червоними плямами. Під залізною брилою, що вже два роки гнітила всю Європу, опинились і ці сім сотень в’ючних тварин, які, згорбившись, несли тягар страждань і нужди.
Маленький хлопчик дістав із-за рояля, що стояв на підвищенні, дитячу гвинтівку й, притиснувши ложе до запалої щоки, став цілитися в зал, у сім сотень заціпенілих чоловіків та жінок. їхні погляди були прикуті до цівки блискучого дулка.
А десь далеко, попритнскавши до щік ложа гвинтівок, мільйони людей, захряслих у провині й гріху, цілилися в мільйони інших, таких самих захряслих у провині й гріху. І тут Роберт зробив стрибок. Це був зовсім повільний стрибок. З упевненістю сновиди він рушив до хлопчика, відірвав у нього від щоки іграшку і підступив до краю помосту.
І, поки оратор пив воду та перекладав свої папери, Роберт сказав:
— Ось гвинтівка. Я її... я сам її купив своєму хлопчикові. Нею він грався. Нею він непомітно прогнав зі свого серця любов. Нею він навчився стріляти. Це я навчив його стріляти, навчив убивати. Мій син загинув. Він мертвий. Я його вбивця... Батьківська гордість, шанолюбство, бездумність і звичка довели мене до того, що я став убивцею. А проте я робив тільки те, що робили й ви. Багато хто і з вас... утратив своїх синів.
Роберт спокійно переломив об коліно гвинтівочку і кинув собі під ноги два цурпалки.
— Я повинен був зробити так п’ятнадцять років тому... Ви цього не зробили?.. Значить, ви теж убивці! Наші чоловіки й сини розстрілюють інших чоловіків і синів. А ті чоловіки й сини розстрілюють наших чоловіків і синів. І кожен, хто лишився вдома, сподівається: мій чоловік, мій син повернеться; нехай інші падають і конають.
Бажати такого може тільки божевільний... Я вас питаю: хіба не вбивця той, хто виховує невинне дитя так, що воно, перш ніж його вб’ють самого, змушене вбивати інших? Хіба не вбивця виховане отак невиннят- ко, яке вбиває такого самого одурманеного й невинного? Сьогодні в Європі немає більше жодної людини, яка б не була вбивцею!.. Ми сліпі вбивці, бо шукаємо ворога бозна-де й гадаємо, що знаходимо його. Наш ворог не англієць, не француз і не росіянин, а їхній ворог — не німець. Ворог — у нас самих. І ми вбачаємо ворога в інших тому, що справжній ворог — це щось таке, чого не існує. Відсутність любові — ось наш ворог і причина всіх війн. Ціла Європа плаче, бо ціла Європа не може більше любити. Ціла Європа здуріла, бо не може любити.
Хіба це не божевілля, коли ви радієте повідомленню, що дві тисячі французьких трупів валяються перед нашими окопами? А хіба не подуріло населення Парижа, радіючи з повідомлення: дві тисячі німецьких трупів валяються перед французькими окопами?
Коли гине наш син, ми кричимо з болю або німіємо з болю. Доки ми так само не кричатимемо з болю, коли падатиме француз, доти ми не любитимемо. Поки ми не відчуваємо, що падає і вмирає людина, яка не заподіяла нам ніякого лиха, поти ми будемо божевільними. Бо в тієї людини, що впала й померла, є мати, батько, жінка, які кричать з болю. Вона ж була людиною! Вона так хотіла жити. А мусила вмерти. За віщо? Чому? Ми, її вбивці, довели її до смерті, тому що не любили.
Говорячи, Роберт ледь розмахував рукою, від чого біла серветка маяла. Адже так важко пояснити іншим те, що відчуваєш і усвідомлюєш сам. І водночас усе це таке просте й природне. Але люди непомітно відійшли від усього природного. Любов вони просто забули, як забувають десь парасольку.
