— Все втратили! У нас більше нема чого втрачати! Ми, кому більше немає чого втрачати... Немає чого! Немає!..
Коли вони вийшли на вулицю, новина вже облетіла все місто. Попереду йшов кельнер, простоволосий, у засмальцьованому смокінгу, з серветкою в руці.
— Вони хочуть домогтися миру! Вони хочуть домогтися миру!
Продавщиці — посиротілі наречені — виходили з-за прилавків і приєднувалися до натовпу. Два дідусі, що мили вітрину, покинули драбину і приєдналися й собі. Водій трамвая, почувши слово «мир», на мить застиг, потім вистрибнув з вагона й також приєднався. Приєднувалися пасажири. За кілька хвилин натовп виріс утричі, а збільшився вдесятеро, коли на площі Роберт став біля фонтана і заговорив. Останні його слова, злетівши з вуст, неначе застигли величезними літерами на небі:
— Бо вже до коріння дерев і сокира прикладена: кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й у вогонь буде вкинене!
Молода жінка, що стояла поруч, тільки й робила, що усміхалася та все проказувала слово «мир». Подорожні, що надійшли з вокзалу, забули про все й пристали до натовпу, коли він рушив далі,— вируючи, нестримно, запалений вірою.
Група відпускників, споряджених по-похідному, з гвинтівками через плече і жахом битв в очах, приєдналася до натовпу. Старенькі матері ледве встигали. В дітей витягувались обличчя від подиву й передчуття чогось великого. В літнього поліцейського вахмістра з сивою цапиною борідкою й траурною стрічкою на правому рукаві фанатично зблиснули очі, й він також приєднався. Всі, хто йшов назустріч процесії, верталися назад, охоплені єдиним поривом. Вулицями мчали велосипедисти, вигукуючи:
— Вони хочуть домогтися миру!
Ресторани спорожніли. Майстерні, будівельні майданчики спорожніли. Трансмісії завмерли. Людська хвиля підхопила підрозділ озброєних солдатів. У ритмі маршу гримів спів любові. Хворі, підводилися з ліжок, тяглися до вікон. Величезні юрби жінок безладно рухалися містом, зливались одна з одною, приєднувалися до процесії.
Двадцятирічний юнак — натхнення й затятість в очах — вискочив із забитого людьми провулка, кинувся до кельнера й поцілував його. Гарячий юнаків погляд розтоплював серця.
Все місто вийшло на вулиці з одним-єдиним словом на вустах. Мир! Тисячі разів повторене, це слово перетворилося на одностайний могутній спів. На всіх церквах калатали дзвони.
В ОСТАННЬОМУ ВАГОНІ 1
Ще молодий банкір, посвіжілий після місячного відпочинку на гірському курорті, не поспішаючи йшов попід мокрою скелею над струмком, де водилася форель, до кав’ярні. Він збирався востаннє посидіти на терасі, що виступала далеко над стежкою, й посмакувати запашними лісовими суницями та послухати підбадьорливий перестук машин великої лісопильні.
Життєрадісно мугикаючи, він простував серед зелені та блакиті й наперед тішився чарівним спуском у долину: знаменитий віадук, що завис у повітрі на висоті п’ятиста двадцяти метрів, з якого, скільки сягає око, видно гори й
