— Треба ж тільки любити, і тоді не пролунає більше жодного пострілу. Тоді настане мир. Тоді ми станемо дітьми нашої планети... Цілий континент плаче. Але ж це свідчить про те, що континент спроможний любити. Всі надії канули б лише тоді, якби Європа почала реготати з того, що вона спливає кров’ю. Але в Європі немає жодного будинку, де б не лилися сльози. Це любов проливається сльозами з очей людей, бо вони її вигнали з своїх сердець.
Що ви зробите, якщо зараз, у цю мить, до зали увійде чужа вам людина і одному з вас, кого вона зроду не бачила, встромить у живіт багнета? Ви не зрозумієте цього божевільного. Точнісінько так чинять ваші чоловіки й сини. Вони також прохромлюють багнетами чоловіків і синів, котрих зроду не бачили. А прохромлений кричить, корчиться й падає. Що він зробив вашому синові? А що зробив ваш син тому, хто вжене йому в живіт багнета?.. Ви коли-небудь пробували собі уявити, як помирав ваш молодий син, якому так хотілося, ох, так хотілося б іще пожити?.. Дівчино, уяви собі останній погляд свого нареченого, що поранений, знемагаючи від спраги, шість годин висів на колючому дроті в літню спеку. Уяви собі його останній, жахливо довгий погляд!
— Жінко!—звертався Роберт до побілілої жінки — тихо, але так, що його чули всі сімсот слухачів.— Що заподіяв твій чоловік, якого ти любила, який давав тобі хліб і дітей, що він заподіяв тому, хто встромив йому в живіт багнета?
Жінка заридала, її голова схилилася на плече сусіда.
— Люди подуріли, вони таки справді подуріли, бо забули про любов. А забувши про любов, гадають, що все має бути так, як є... Ви ж самі бачите, що в нас лишилися тільки каліки, охлялі діти, жінки та старці. Якщо взяти та позбирати на бойовищах руки, ноги, повідривані частини тіла, мільйони пошматованих трупів, серед яких є й ваші чоловіки та сини, і скидати все це на вулицях перед вашими вікнами, то невже й тоді ви скажете: «З цим треба змиритися?» Чи, може, нарешті будете ладні любити, любити хоч би там що? Чи скажете ви тоді нарешті: «Я не хочу жити, якщо не маю права любити»? Чи збагнете, що той, хто забороняє вам любити,— ворог? Ворог людини! Ворог людства! Хіба ви не бачите гори пошматованих тіл? Вони лежать перед вами, лежать на вулицях, і вже не може проїхати жоден автомобіль, і ви не можете більше ступити жодного кроку. Це ваші сини! Ваші сини! Ваші чоловіки! Батьки! Закривавленії Пошматовані! Спотворенії
Посеред залп розлігся крик. Позаду, біля вхідних дверей, почувся нелюдський стогін. Якийсь старий чоловік схопився рукою за голову. Дівчина вийшла в прохід між стільцями, очі її були широко розплющені; вона впала на коліна.
— Ми не маємо права більше самі себе обдурювати, заявляючи, що винуваті лише цар, кайзер і англієць.— Роберт повільно приклав до серця руку з серветкою.— Винуватий я. І ти винуватий. І ти, і ти... Тому що ми, так само, як і цар, англієць, кайзер, мільйонер 1 мільярдер, забули про любов. Візьміть провину на себе, щоб знов прилучитися до любові. Бо лише той, хто відчуває свою провину, зможе спокутувати свій гріх і знов полюбити.
А тепер знайте: любов несе в собі сувору вимогу. Любов каже: «Хто не любить, той винуватий і злий і мусить звільнити дорогу, щоб на всій землі я ніде не мала перепон». Ми підемо на смерть і на муки за те, щоб Європою правила любов.
Вирази облич присутніх у залі пом’якшали. Не перестаючи говорити, Роберт зійшов з помосту. Всі повставали й оточили його.
— Любов вимагає: «Хто не почуває себе винуватим, не бажає брати на себе провину, не любить, той наш ворог і повинен звільнити дорогу». Такий закон. Новий закон! Ви, хто не може більше нічого втратити, бо вже й так усе втратили...
Робертові. слова потонули в гомоні сотень голосів, які повторювали:
