Мовчав і Роберт. Він робив усе, що йому наказували, та коли став обслуговувати клієнтів, не беручи з них плати, його перевели водоносом до кав’ярні при готелі; він і на це згодився.
Роберт знав: іцось має статися. Тим-то він і далі носив у собі цей небезпечний спокій. Бо хіба ж може бути, щоб з ним нічого не сталося, з ним, кому більше нема чого втрачати, бо все вже втрачено? З ним, обтягнутим тоненькою шкірою кельнера, під якою волає людина, жахливо й нечутно волають біль і любов? При найменшому дотику ця шкіра лопне, і тоді волання вирветься назовні.
Всі дитячі гвинтівочки та шабельки він переніс до готелю і сховав за роялем, щоб не бачити їх. Бо щойно ці іграшки потрапляли йому на очі, його починало пекти усвідомлення власної провини. Але коли він обслуговував якого-небудь. лейтенанта з бойовим орденом, руки його не тремтіли.
Одного дня, коли повз готель з піснею' «Не можу простягнути тобі руку — я саме заряджаю...» проходив загін озброєних підлітків — членів патріотичної спілки молоді, пекуче усвідомлення провини обпалило Робер- тові душу. Адже й він навчав свого сина таких пісень, дозволяв іншим його навчати і слухав його з батьківською гордістю.
В дикому напруженні стояв він під порталом готелю, відчуваючи, що коли кинеться на одурманених хлопчаків, які марширують мимо, то це буде стрибок у порожнечу. Бо за хлопчаками та їхньою бойовою піснею стоїть щось невловиме — невидимий, безплотний противник. Щось стримало Роберта від стрибка. І він збагнув, що це
І ось настав день, коли він так ясно відчув цього ворога, схованого в самій людині, а не поза нею, що його погляд став схожим на погляд убивці, який усвідомлює свою провину. Сльози дикого гніву заслали Робертові очі, коли він побачив, що дівчина, яка втратила нареченого, жінка, яка втратила чоловіка, батьки, які втратили сина, ще можуть усміхатися і навіть, як звикле, замовляють склянку пива.
Мати, єдиний син якої, опора її старості, надія, вся її любов, був розтерзаний на полі честі, сказала Робертові: «Тепер з цим треба змиритися». Він схопив її за горло, але оте щось торкнулося кельнерових рук, які враз затремтіли від любові й лагідно лягли на плечі жінки. Бо винна не жінка, бо ворог не вона і не її слова, а те, що стояло за тими словами. А це було щось таке, чого не існувало. Не існувало любові.
Спустошливе усвідомлення власної провини спопелило куцу батьківську любов, і в Робертовому серці зародилося одвічне почуття великої любові.
У глибочезній покорі, джерелом якої була невичерпна сила любові, виконував він обов’язки молодшого кельнера — подавав гостям воду й мив склянки, на поклик дзвінка поспішав до великого готельного залу.
Слюсарі, муляри, покрівельники, столяри, оббивальники, склярі — витруджені робітники, що скидалися на жахливо потворних, волохатих тварин з людськими очима,— заповнили великий зал готелю: профспілка будівельників проводила свої щорічні загальні збори.
Роберт приніс ораторові, що стояв на помості, пляшку з водою І став дослухатися до його слів, спершись на рояль, за яким лежали шабельки та гвинтівочки.
Оратор заявив, що допомога безробітним та хворим членам спілки цього року виплачуватись не буде, оскільки членські внески в касу зовсім не надходили. До того ж допомогу регулярно посилалося в першу чергу тим членам спілки, які перебувають на фронті. Всі резерви використано. Каса порожня.
