пристанційного буфету.
— Це теж, здається, соціалізм,— сказав якийсь офіцер і зайшов в останній вагон.
— Я, між* іншим, до сьогодні не знав, що в шановного пана голови двоє синів.— Пан прокурор вклонився й пропустив перед себе у вагон агітатора.— І я дуже радий, що познайомився з вами. Така нагода!
Товста спідня губа в агітатора одвисла, він міркував: «Під час революції на процесах він домігся для робітників більше трьохсот років каторги і, без сумніву, має досить точні дані про всіх керівних товаришів. У його досьє напевно є й моя фотографія, і він добре знає, що мені все це відомо. Навіщо ж він вигадав, що в мого батька є ще один син? Хоче з мене посміятися? Гаразд, погомонимо! Дорога довга».
Прокурор знав, що ніякого другого сина нема і дав зрозуміти це агітаторові інтонацією, в якій ледь вчувалась іронія.
— Чим же ви поясните той жахливий факт, що ваш брат, якому ваш шановний батько напевне дав таке саме солідне, доброзвичайне виховання, що й вам, міг так збитися з пуття? — спитав прокурор, усміхаючись.
Агітатор кілька секунд помовчав — так само спокійно, як на стосі дощок чекав, поки стихне гамір, потім сказав:
— Що ж, припустімо, що в двох синів шановного чоловіка та сама мати, обидва однаково суворо виховані тими ж учителями і, так би мовити, з самої колиски зростають в однакових умовах.
— Що ж далі? — зацікавлено спитав прокурор, коли агітатор замовк. Обидва повідкидались на спинку сидіння.
— Пауль з самого дитинства пристосовується до життя й дістає всі переваги свого класу. Він робиться схожим на батька і, як і батько, стає шановною людиною. Ойген же, навпаки, з юних літ протестує, не хоче піддатися і втратити свою особистість, зрештою він зовсім покидає второвану стежку й переходить на бік робітничого класу. Отак мій брат пояснює свою і мою поведінку. Як бачите, я не в кращому становищі, хоча, так би мовити, схибив він.
— Схибив! Якби ж то він просто схибив, став від* чайдушним гульвісою, що залазить у борги, не працює, тиняється без ділаї Таке може статися в будь-якій добропорядній сім’ї. Проте забути свій обов’язок культурної людини, все, чим представник нашого кола завдячує своєму вихованню, становищу, й пристати до тих, хто тягне наш народ у прірву,— це, справді, незбагненний вчинок для молодої людини з доброї сім’ї. Вн вже мені даруйте, що я так відверто висловлююсь про вашого брата, пане доктор... Пробачте, ви ж уже захистилися?
— Я доктор політекономії.
— Ваш брат теж, коли не помиляюсь?
— І брат доктор політекономії. Ми близнюки.
— До речі, недавно я знов обговорював з вашим батьком це прикре питання, і пан голова...
— ...цілком поділяє вашу думку, можу собі уявити. Мій брат — врядн-годи він ще балакає зі мною — навпаки, гадає, що до згаданої вами прірви націю штовхнула війна і що війни будуть виникати знов і знов — доти, доки засоби виробництва не перейдуть у власність суспільства.
